Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

— Що? Що сталося? — стривожилася Яна й обійняла матір. — Мамусю, що таке?

Мама взяла Яну за руку й повела на кухню. Тс, що Яна побачила, її приголомшило: на столі лежали розкладені двохсотгривневі купюри. І не одна, не дві, не десять, — цілий стіл був устелений цими грошима, на які протягом кількох останніх днів Яна вже й дивитися не могла.

— Ой, мамцю… — пролепетала вона. — Мам, звідки?.. Де?.. Як?..

— Та я тут прибирати стала, — відповідала крізь сльози мама, — ну, і… Покидала в прання все, що під руку потрапило. І татів халат теж. А коли вивішувала, вони з кишені й випали… Ось я їх і розклала, щоб підсохли… Отже, премія таки була… Га, доню? І татко тобі фальшивку дав! А якщо вони всі теє…

— Що теє? — не зрозуміла Яна.

— Що… Що… Ну, фальшиві! Це що ж тоді вийде? Що наш татко злочинець? Га?

Яна мовчки дивилася на маму. Тато — злочинець? І Щого не може бути! Тим паче, що Андрій Сгепанович про премію все пояснив. Але… хоча б для того, щоб заспокоїти маму, ці гроші треба перевірити. Тільки як? Яна зиркнула на годинник. Стрілки показували за десять хвилин дев’яту.

— Мамо, не говори казна-що! Це ж тато! Розумієш? Тато! Хіба він може бути злочинцем? Я тобі обіцяю, що завтра якось їх перевірю. Добре? А зараз заспокойся і дай мені, будь ласка, їсти.

Швидко повечерявши, втомлена цим важким і довжелезним днем, Яна впала в ліжко й миттєво заснула.

Уранці прокинулася з гнітючим відчуттям того, що вчора знову сталося щось неприємне.

— Гроші! — згадала вона. — Татова премія…

Насилу дочекавшись дев’ятої години, Яна, прихопивши із собою п’ять злощасних купюр, помчала в торговий центр. При вході вона зупинилася і витягла гроші з кишені. І тільки зараз їй впало в око те, на що вона відразу не звернула увагу. Вірніше, просто забула подивитися: номери купюр усі були різні! Як їй відразу стало легко! Немов з душі звалилася величезна кам’яна брила! Звалилася і покотилася геть!

— Як же добре! — тихо скрикнула Яна. — Боже! Ура!! Ура!!! Чому ж, дурепа, я одразу на номери не подивилася!

Перевівши подих, вона сховала гроші в кишеню, подивилася на двері, потім крізь скляні вітрини на торгові прилавки та касирів і, розвернувшись, рушила додому. Але, зробивши кілька кроків, раптом зупинилась і знову пішла до виходу. їй захотілося випробувати незмірне почуття великого полегшення й щастя, і, крім того, остаточно переконатися в тому, що її рідний, улюблений татко не злочинець. Яна рвучко відчинила двері торгового центру.

І підозрілої касирки, якій минулого разу вона влаштувала скандал, не було. Мабуть, це була не її зміна. І Яна підійшла до першої-ліпшої працівниці:

— Вибачте, будь ласка, — звернулася вона до дівчини років двадцяти п’яти з бейджиком на грудях, — у вас апарат, що світить на гроші, є?

— Який апарат? — не відразу зрозуміла та.

— Ну… Фіолетовий такий… Лампочки, тобто, фіолетові… Мені гроші перевірити треба…

— А-а… Детектор, чи що?

— Ну, так… Ось… — Яна простягнула дівчині гроші. — Перевірте, якщо можна… Будь ласка…

Дівчина взяла у Яни гроші й сунула розкриті віялом купюри під ультрамаринові вогники детектора.

— Так… З ними щось не те… Я б їх не взяла. А звідки вони у вас?

— Та так… — Яна аж пополотніла. — Борг віддали… Вони що, фальшиві?

— Ну, не знаю, але схоже на те, — кивнула головою касирка, — тепер багато фальшивок ходить. Пильнуй і пильнуй!

— Але ж у них номери різні… — геть розгубилася дівчинка. — Як це може бути? У фальшивок же номери однакові…

— Номери не головне, — повернула їй гроші касирка.

У Яни відібрало дар мови. Ще хвилину тому вона так раділа, що гроші справжні і татко не злочинець, а тут ось… Пригнічена, Яна вийшла з магазину.

— Боже мій… — шепотіла вона. — То, виходить, тато все-таки злочинець? Він і справді поширює фальшиві гроші? Який жах… Як же тепер бути?.. Що я скажу Михасикові? І як я це йому скажу? І чи захоче він після цього зі мною зустрічатися?.. А що буде з татком?..

Яна в розпачі незчулася, як по щоках потекли сльози.

— Синку! Михасику! — гукала мама з кухні.

Миха відірвався від комп’ютера:

— Що таке, ма?

Збігай-но, будь ласка, за хлібом. Я недогледіла якось, що в нас хліб закінчився…

— Ой, мам… Я ж іще це… цього…

— Тато вже пішов, а я йду за десять хвилин. Так що хліб — для тебе. Або снідай без хліба.

Така перспектива Михові не сподобалася, він накинув сорочку, вдягнув шорти і зайшов на кухню:

— Фінанси…

— Он, на столі. Ключі не забудь, — нагадала мама.

— Ага.

Миха неквапно вийшов із під’їзду і попрямував до продуктового магазину. Можна було б, звичайно, зайти і в торговий центр, до того ж, він значно ближче, ніж магазин продтоварів, але Миха відчував до нього якусь незрозумілу антипатію. Звичайно, він міг подивитися на касирок у магазині продтоварів і пізніше, вдень, або й по обіді. Часу, коли треба буде простежити за кандидатками на роль дівчини або дружини Шульги, було достатньо, — магазин закінчував роботу аж о дев’ятій вечора. Втім, Миха все-таки пішов у «Продтовари». Купивши хліб і подивившись на продавчинь, Миха взяв на замітку двох дівчат, які за віком цілком могли бути пов’язані близькими стосунками з Шульгою. На зворотному шляху, проходячи повз торговий центр, він раптом побачив Яну. Ще здалеку зрозумів: щось трапилося. Яна йшла зсутулена, зневірена й нещасна. Миха рвонув з місця, мало не випустивши з рук пакет із хлібом. Підбігши до дівчини, він схопив її за плечі:

— Що? Яночко, щось сталося?! Із татом? Ну, кажи!

Тут дівчина вже не стрималася. Вона впала Михові на груди і розридалася, раз по раз здригаючись і схлипуючи. Миха міцно притиснув дівчину до себе:

— Ну, ну… Яночко… Тихенько… Заспокойся… Янко! Ну ж бо!

— Там… Гро-о-оші… І вони… вони… Фа-а- альши-и… ві… — крізь сльози ледве проказала Яна. — І номери у них… цей… А він… він…

Яночко, заспокойся. Заспокойся і зберися… Я нічого не можу зрозуміти! Ну ж бо! Де — там? Які гроші? Звідки ти взяла, що вони фальшиві? Що значить: номери у них цей? Ну ж бо!

Яна полізла в кишеню, витягла зім’яті двохсотгривневі купюри й дала Михові:

— О-о-от… — І знову зайшлася плачем.

Тихо, Яночко, тихо… Хто тобі сказав, що вони фальшиві?

— Касирка… У торговому центрі. Вона їх на і воєму цьому… дефекторі перевірила…

Детекторі, — виправив Миха, — перевірила і що?

І сказала, що вони