Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

***

— Ну що ж, громадянине Костенко! Не знати з якої причини начальство наказало оформити ваше затримання понеділком. За законом, ми не можемо вас утримувати понад три доби. Так що суд буде призначено на четвер. Там і буде розглянуто питання про ваше подальше утримання під вартою.

— За що? Пане старший лейтенанте, за що мене тут тримають уже другий день? А тепер ще й триматимуть до четверга? У чому я винен?

— Розберемося. Не винні — відпустимо, а винні — відповідатимете… Не бачу проблем!

— Що?! — заревів Петро Іванович. — Не бачите проблем?! Проблем не бачите?! Бо у вас їх немає! Це в мене проблема! Це я сиджу в камері! Ну, заждіть! Вийду — таке вам улаштую!

— Спокійніше, шановний, спокійніше! Якби ви не дали своїй доньці фальшиву купюру, то й не сиділи б тут… Звідки вона у вас взялася, та? Ну, чого мовчите?

Петро Іванович роздратовано махнув рукою.

* * *

Майор Ігор Борисович Слісаренко, наказуючи старшому лейтенантові Бараболі везти в четвер громадянина Костенка в суд, був зовсім не впевнений у його причетності до виготовлення та розповсюдження фальшивих грошей, але іншого виходу із ситуації не бачив. З одного боку, жодного поступу в пошуках злочинців у міліції поки що не було, а з іншого — на нього гиснуло начальство, вимагаючи припинити це грошове неподобство.

«Ну, посидить трохи… Ну, з ким не буває, — думав майор. — Зате я менше нервуватиму. Спіймаємо фальшивомонетників — і Костенка випустимо. А якщо не спіймаємо… А не спіймаємо — сам винен! Правду треба говорити, коли міліція запитує! А то затявся, як папуга: «Не знаю… Не знаю…»! А папуги міліції не до душі! Папуги повинні бути в зоопарку. Або в цирку… Або… Як там учора в кіно було? «Піа- сгри!.. Піастри!» О! Або в кіно! Але не в житті!

* * *

Наталя Олександрівна прибирала. І не тому, що в будинку було брудно чи не прибрано. Просто вона хотіла відволіктися від гірких думок — чоловік досі сидів у міліції, і це її так гнітило, що просто життя було немиле. Яна теж кудись завіялась на цілий день. От дівчисько! Татко в міліції, а її десь носить! Наталя Олександрівна взяла швабру, набрала відро води й заходилася прибирати. Вона скрізь перемила підлогу, весь посуд на кухні, вичистила туалет і ванну кімнату, зібрала брудний одяг і затіяла прання… Опісля цього пройшла на кухню, сіла, заплющила очі й обіруч обхопила голову. До тепер все було добре, і враз, одним махом, життя пішло шкереберть! Наталя Олександрівна поставила на газову плиту чайник і знову сіла за стіл. І звідки взялися ці трикляті фальшиві гроші?! Трохи посидівши та відпочивши, а заразом і випивши чаю, Наталя Олександрівна вийшла на ґанок, щоб подихати свіжим повітрям. Тієї ж миті, ніби розуміючи, як їй погано, до господині підбігла Бечка. Потерлася об ноги, присіла, задерла голову й віддано глянула в очі.

А та подивилась на собаку, погладила її по голові й опустилась на сходи.

Ох, Бечко! — гірко зітхнула жінка. — Нічого ти не розумієш у людському житті! Якби би знала, як мені зле…

Гав! — собака щиро поспівчувала хазяйці. — Гав-гав!

Наталя Олександрівна притулилася до собаки й поцілувала її в мокрий ніс. Бечка облизнулася й подивилася на господиню відданим поглядом, ніби промовляючи:

Я завжди тут! Я ніколи не зраджу! У мені немає ні краплі лицемірства. Якщо я люблю — то я люблю! Якщо я не люблю — тоді стережіться, бо брехати я не вмію! І цілую, й кусаю — все від душі!

Трохи подихавши свіжим повітрям, Наталя Олександрівна повернулася в дім. Взяла відро й пішла на город. Набрала свіжих огірків і помідорів.

Закінчила прати машина. Господиня вибрала з барабана білизну й понесла на вулицю. Коли вішала на мотузку чоловіків домашній халат, з кишені на траву важко гепнулася товстга пачка грошей. Наталя Олександрівна сторопіла. Тремтячою рукою вона підняла розбухлу від води пачку. У ній були купюри по двісті гривень.

«Отже, премія була,» — з жахом подумала жінка…

Розділ 8

Перевіряйте кишені

перед пранням

— Галочко! — закричав хлопець. — Ну, нарешті! Я вже непокоївся!

— Володьку, привіт! Та на роботі… Я й так бігом бігла!

Хлопець кинувся назустріч дівчині й обійняв її. Парочка не бачила нікого навколо. Що їм було до Яни з Михою, котрі стояли неподалік, з одного боку дороги, і Насті з Льохою, які стояли з іншого боку, не зводячи очей із закоханих?! Але кохання не звільняє парочку від підозр. Тому, поки вони дивилися одне на одного трепетно, детективи дивилися на них з підозрою.

— Ну, що, схожий? — запитала у Льохи сестра.

— Якщо чесно, то я не можу сказати… Нехай підуть… Я спробую згадати його ходу. Той, наче, був вищий…

Миха і Яна, бачачи, як нерішуче дивиться на парочку Льоха, теж стояли непорушно.

— Ну, що ж він? — нетерпляче прошепотіла Яна. — Мені вже додому треба… Там же мама…сама…

— Та й мені їсти хочеться — аж не можу! Борщику б зараз каструлю… — Миха, поринувши у свої мрії, заплющив очі.

— Пішли… Вони пішли… — квапливо прошепотіла Яна.

Миха розплющив очі. Уявна каструля борщу зникла, зате з’явилася закохана парочка, що рухалася в бік найближчого кафе. Підозрюваний мимохідь дістав з кишені гаманець.

— Дивись! Лівою дістав! — прошепотіла Настя. — Шульга!

— Ага, — відказав Льоха, — а гроші з гаманця витягнув правою рукою… Спокійно, йдемо далі.

Вже перед самим кафе, коли Миха взявся чухати потилицю, думаючи, як спостерігати за підозрюваними в кафе, якщо ні в нього, ні в Льохи немає грошей, у хлопця задзвонив мобільний телефон. Той дістав її правою рукою, потім переклав у ліву й натиснув кнопку, затим, правою ж, приклав мобільний до вуха. Миха кинув багатозначний погляд на Льоху, той заперечно покрутив головою.

— Все, йдемо! — сказав Миха, розвернувся і взяв Яну за руку.

— Ти чого це? — здивувалася Яна, яка вже налаштувалася посидіти в кафе.

— Це не він. Цей хлопець — правша. Ти бачила, як він телефоном маніпулював?

— А я так розмріялась… — розчаровано пробурмотіла Яна.

— Вибач, я ще на такі задоволення не заробляю… — зніяковіло пробурмотів Миха.

За кілька хвилин усі розбіглися по домівках.

* * *

— Яночко? Доню, де ж ти цілий день пропадаєш? Голодна… А я тут сама… І татка немає… А татко… татко… доню… — Мама