Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І тут зненацька Стентон збагнув, що не може згадати її обличчя.
Він завмер мов укопаний просто посеред провулка, за що його негайно вилаяв суворий на вигляд бородатий чоловік у куфії, який палкою гнав перед собою двох кістлявих, навдивовижу голосистих кіз. Стентон його, однак, наче й не помітив і далі стояв ніби громом прибитий, намагаючись воскресити в пам’яті найкоштовніші свої спогади.
Його охопила паніка, і він це усвідомлював. Раптовий страх, що образ Кессі розтане, наче постать на фото у фільмі про мандри крізь час. Стентон намагався подолати замішання, розпачливо прагнучи пригадати її обличчя, та цим тільки все погіршував. Так буває, коли силкуєшся згадати певне слово, але власне тими зусиллями лише його відганяєш. Треба уявити її в якійсь знайомій ситуації. Ось! Так, це воно. Пікнік на Прімроуз-Гілл, із зовсім крихітними ще дітьми. Вона всміхається в об’єктив камери на його телефоні.
Бум!
— Çekil yolumdan! Геть з дороги!
У провулку панував жвавий рух, і в Стентона, явно кудись поспішаючи, врізався ще один перехожий — кремезний чолов’яга в яскраво-блакитному тюрбані, розвіяній від швидкої ходи білій туніці і широких, на око геть-чисто піжамних штанях. З двома пістолями і ножем за поясом. Стентон пробурмотів щось на знак вибачення і нарешті зрушив з місця.
Поворот, ще один. Темний прохід, тоді — вибух світла і дзюркітливий фонтан на обнесеній стінами площі. У ніздрі б’є запах кінського гною, потім — витончених парфумів. А також тютюну, гашишу, помаранч, смаженого м’яса, трояндової води і собачої сечі. Собак навколо — безліч.
Раптом у вуха йому вдарили крики, якийсь грюкіт і скрегіт металу об камінь.
Відстрибнув Стентон убік якраз вчасно, щоб не потрапити під копита змиленого, запряженого у візок коня, який промчав униз вулицею повз нього. Стамбул називали «містом на пагорбі» недарма: нахил деяких доріг тут був такий, що вони вели немовби прямо у прірву. Форкаючи піною, конисько щосили намагався стримувати важко навантажений візок: теоретично мав би його тягнути, а практично ризикував сторчголов скотитися разом із ним стрімким схилом. Візник смикнув за віжки і вилаяв Стентона. Feringi, явного чужинця у норфолкській куртці і бриджах із «чортової шкіри», тут абсолютно недоречного і невчасного, він розпізнав із першого погляду.
Стентон нараз відчув себе геть беззахисним. З глибини темних заґратованих ніш у стінах на нього витріщалися не одні очі. Кидали погляди з-під нікабів жінки. Мимо, випнувши груди і дивлячись лише поперед себе, прокрокував молодий солдат, але й той примудрився крадькома зиркнути на чужинця-іноземця. Всі ці очі, здавалося Стентонові, бачать його наскрізь і знають його таємницю.
Йому треба було зібратися докупи. Вже двічі цього ранку він опинявся за крок від смерті: спочатку міг загинути під колесами авто, потім — під кінськими копитами. Та навіть той чоловік з пістолями за поясом міг спокійнісінько його порішити. Життя у старому місті явно коштувало зовсім не багато, й образити тут когось було, либонь, смертельно небезпечно.
Так, треба зосередитися. Забути, бодай на якийсь час, про своє горе і взятися до виконання місії, у яку він щиро вірив. Кессі й дітей більше немає, вони щезли, випарувалися, мов ранкова мла над Босфором, разом із тим століттям, у якому жили. Врятувати їх він не міг, зате йому було до снаги врятувати мільйони інших. Молодих людей, які вже невдовзі задихатимуться від гірчичного газу, безвольно висітимуть на колючому дроті й розлітатимуться на дрібні шматочки від вибухів. Якщо тільки він не змінить їхньої долі.
Та для цього треба було насамперед опанувати себе.
Він вирішив випити міцної турецької кави і на крихітній площі знайшов кав’яреньку, що притулилася там у затінку мечеті. У Стамбулі взагалі все було у затінку мечеті. Або ж тиснулося до одного з тих занедбаних, напівзотлілих палаців, де у дні колишньої слави жив чи то якийсь принц, чи правитель зі своїми євнухами та гаремом. Ніде на землі, спало на думку Стентонові, занепад не вживався так у шкаралущу славної минувшини.
Це нагадало йому Лондон 2024-го.
У кав’яреньці вміщалися тільки два столики і прилавок, зате панував ідеальний лад і чистота. У вітрині красувався чудовий кальян, у скляній шафці на прилавку вишикувалися акуратними рядами рожеві й зелені льодяники. На кожному столику була чиста скатерка з китичками, стояла порожня попільничка і вазочка з соленим мигдалем. Після позірно звичного для цього міста хаосу назовні все тут дихало спокоєм і затишком, тож Стентон уперше після того, як на Галатському мосту заревів двигун «Кросслі-20/25», відчув, що може передихнути і поміркувати.
Його провели до столика, а тоді принесли каву і пляшку води. Хоч би яку підозру викликав feringi на вулиці, тут на щось таке не було й натяку. Бізнес — завжди бізнес, хай коли і куди вас занесло.
Власник кав’ярні озвався до нього турецькою і показав на солодощі. Стентон у відповідь лише зробив широкий жест: мовляв, радо скуштую те, що запропонуєте на свій розсуд.
Йому принесли марципанів і щось схоже на пампушки з манної крупи у густому сиропі. Він ані ріски не мав у роті, відколи пообідав напередодні ввечері, сто одинадцять років тому. Дещо дивна їжа для сніданку, але й за це спасибі. Стентон поклав на столик банкноту в десять лір і знаками показав, що решти не треба. Турок усміхнувся і повернувся до своєї кави, газети та сигарети.
З розташованої поруч мечеті почувся заклик до молитви. Крізь вітрину з кальяном видно було, що на маленькій площі починають збиратися правовірні. Сягнувши до кишені, Стентон витягнув портмоне. Без купи пластикових карток та посвідчення особи воно добряче схудло; тепер там було лише трохи турецької валюти початку двадцятого століття.
І дві роздруківки.
Листи, які краще за будь-що інше нагадували йому про обов’язок і додавали рішучості.
Два останні листи, що їх надіслала електронною поштою Кессі.
Перший — з проханням про розлучення.
А потім — останній. Той, що дарував крихту надії. Той, якого вона написала у відповідь на його благання й обіцянки. Той, після якого він кинувся додому, щоб відповісти особисто, очі в очі.
Якби тільки ти міг трішечки змінитися.
Ні, навіть не змінитися. Просто знову стати собою. Чоловіком, за якого я вийшла заміж. Батьком наших дітей.
Той чоловік був точнісінько таким самим завзятим, як ти тепер. Але не був таким сердитим.
Таким самим наполегливим. Але не таким упертим.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знову й знову, Бен Елтон», після закриття браузера.