Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Паніматка опустила підніжку, хотіла ступити на землю, але раптом з криком відсмикнула ногу, швидко знову сіла на сидіння.
— Не можу вилізти. Там щось ворушиться.
— Ви що, пані, теж здуріли? Що там може ворушитися?
— Усе поле ворушиться, уся земля ворушиться, — тремтячим, плаксивим голосом відповіла пані Ракліц.
— Тьфу!
Цибатий Бенґт зістрибнув з передка. Він гадав собі, що Вороний боїться привида, який заступив їм шлях, а привиди з’являються здебільшого з повітря. Ніколи не чув, щоб вони з землі виповзали. Та, про всяке, миттю сів на передок, не мав бажання ступати на землю, бо вона справді ворушилася, як і казала паніматка. Не дрижала, як під час землетрусу, не втікала з-під ніг, як при ґрунтовому зсуві — ні! Здавалося, що кожна скиба землі на полі дістала ноги й рухалася у бік озера.
Люді в повозі, ледь живі від страху, дивилися на землю. І врешті розгледіли, що поле всуціль укрите рухливими маленькими звірками, однак страху менше не стало. Не інакше, як щось протиприродне й містичне, бо звідки б узятися такій тьмі-тьмущій звірини? Кожний клаптик землі на полі ворушиться і рухається.
Уся навала звірят, чи не знати й кого, перебралася з канави на дорогу, а з дороги покотилася просто під кручу, в озеро. Які ж звірята будуть так поводитися?
Якби вони були створіннями Божими, то їх потік давно б скінчився. Але ж ні, біжать безконечною юрмою через поле на дорогу й далі в озеро. Полічити їх неможливо. Одним словом, тьма.
Вороний начеб заспокоївся. Лише як звірята забігали йому під ноги, фиркав і задкував. Не заспокоїлася лише пані Ракліц. Вона щось бурмотіла сама до себе й цокотіла зубами. Принаймні завмерла й притихла, доки вони стояли на полі. Але Вороний не мав бажання простояти так усю ніч і сам поволі рушив далі, нога за ногою. Переставляв копита обережно, та все ж просувався уперед.
Дивні звірята не оминали ні коня, ні повозу. Під колесами захрустіло, коли вони давили маленькі тільця.
Почувши хрускіт, пані аж підстрибнула, зірвалася на рівні ноги й почала нажахано репетувати.
Цибатий Бенґт схопив її за руку, щоб та, бува, не випала з повозу.
— Вони на мене нападуть, вони заберуть мене з собою. Вони вже на колесах і на підніжці! Вони вже тут!
Кінь пришвидшив крок. Повіз рухався поштовхами, але впевнено: довкола все хрустіло й хрумкало, коли колеса давили звірину.
— Вони вже в повозі, у повозі! — верещала пані Ракліц, вистрибнувши з ногами на сидіння. — Вони смикають мене за спідницю, вони потягнуть мене в озеро!
Цибатому Бенґтові довелося теж встати, щоб втримати господиню.
— Задля справедливості на світі не варто було б вас тримати, хай би собі падали — за злобу вашу, — буркнув він, але пані з рук не випускав.
Нарешті вони знову виїхали на дорогу, запруджену ворухкими тільцями. Довелося далі їх давити. Та ось Вороний зупинився і радісно заіржав.
— Ну, ось, усе позаду. Сідайте, пані! Не стовбичте тут!
Однак пані Ракліц було не так легко заспокоїти.
— Вони в повозі, вони лізуть під спідницю, тягнуть мене за собою в озеро! — кричала вона далі.
Цибатий Бенґт підняв стару жінку й посадив на сидіння. Вона випручувалася, а він не наважувався її відпустити.
— Вйо, Вороний! Сам знайдеш дорогу додому й без віжок.
Вороний рушив з місця. Пані Ракліц трусилася від схлипів і водно повторювала, що звірина дряпається по колесах і норовить залізти в повіз.
— Скачи, Вороний! — прикрикнув Цибатий Бенґт. — Бо ще з глузду з’їде, доки додому доберемося!
Вороний, певно, зрозумів. Зрештою, він і сам хотів якнайскоріше дістатися конюшні, до ясел, тож побіг рівною риссю вгору-вниз по пагорбах.
Чоло Цибатого Бенґта зросив холодний піт. Він намагався переконати господиню, що небезпека вже позаду, але вона йому не вірила.
— Ти добра людина, Бенґте, — сказала вона, ридма ридаючи. — Але не треба мене обманювати, наче ми врятовані. Я чую їх, я бачу, як вона біжать за нами вслід, хочуть затягнути мене в озеро.
Коли повіз нарешті зупинився перед ґанком в Морбацці й одна зі служниць підійшла, щоб допомогти паніматці зійти на землю, та навідріз відмовилася вилазити.
— Ні, не ти! — скрикнула пані Ракліц. — Тобі не під силу врятувати мене від них!
Служниця злякано відсахнулася. Надто вже дивно поводилася господиня.
— Приведи парохову доньку! Приведи Лісу Майю! Лише вона впорається з нечистою силою!
— Мамзель Ліса Майя уже лягла, — сказала служниця.
— Попроси, щоб прийшла! — втрутився Цибатий Бенґт. — Скажи, паніматку сильно налякали в дорозі.
Пані Ракліц дрібно тремтіла в повозі, доки Ліса Майя, бігцем одягнувшись, не вийшла надвір.
— Хай Господь тебе благословить! — пані Ракліц простягнула до неї руки. — Допоможи мені! Не затаюй на мене кривди! Я ніколи більше не буду до тебе жорстокою!
— Що сталося, матінко?
— Підійди й подай мені руку! — попросила мачуха. — Тримай мене, доки не зійду з повозу. Не дай їм мене забрати! Тобі вони нічого не заподіють! Ти маєш над ними владу!
Ступивши на землю, мачуха впала на груди пасербиці.
— Ні на крок не відходь від мене! Ніколи! Не сердься! Можеш вийти заміж, за кого забажаєш, я й слова лихого не скажу.
— Вона побачила видиво на дорозі, — пояснив Цибатий Бенґт. — Усі дрібні звірята вилізли з пекла. І вона боїться, що вони женуться за нею, щоб втопити в озері Фрюкен.
Парохова донька обійняла мачуху за плечі.
— Ходімо в дім, люба матінко! Матінка уже в Морбацці. Тут матінці нічого не загрожує.
Пані Ракліц була така збуджена й налякана, що Лісі Майї доводилося примовляти до неї, мов до малої дитини. Вона завела мачуху до кімнати й вклала в ліжко. Не могла відлучитися від неї ні на крок, сиділа поруч, тримаючи за руку й до світання вислуховуючи її жалі.
Після тієї ночі пані Ракліц мов підмінили, вона стала дуже привітною до пасербиці. І вже не була такою, як колись, майже не виходила зі своєї кімнати, дозволяючи Лісі Майї керувати господарством. Не відмовлялася допомогти перед святом чи приїздом гостей, але тільки в будинку.
Так пані Ракліц дожила до 1835 року. Хтозна, чи по-справжньому подружилася з пасербицею, та, коли Ліса Майя врешті вийшла заміж, і вдома з’явилися малята, пані дуже їх полюбила. Діти щодня забігали до неї в кімнату привітатися. Ще вона дуже любила каву й просила постійно підтримувати вогонь в кахельній грубці, щоб заварювати собі духмяний напій.
Пані Ракліц
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морбакка, Сельма Лагерлеф», після закриття браузера.