Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Король навіть уявити не міг, що робив би, якби його обраницею була Талія. Зміг би він змусити себе займатися любов'ю з дружиною, яка при одному погляді на чоловіка одразу ж непритомніла б?

Двері знову відчинилися, і Кордевідіон зрозумів – час настав. Це вона, його обраниця. Навіть якби дівчина не була з іншою зачіскою та в якихось дивних штанах, він все одно впізнав би її за радісними іскорками в очах, якими вона з цікавістю розглядала оточення.

Проходячи повз лавку, на якій сидів згорблений старий, вона тепло посміхнулася йому, і щось сказала. Напевно, привіталася. Помахала рукою дитині, яка здивовано дивилася на неї, сидячи на руках матері. Потім, перекинувши довгу ручку сумочки, яку тримала в руках через голову на плече, наздогнала дівчину, що вийшла першою, і вони пішли до скверу.

Там король Тарлії її й упіймав.

Наталка

Цього разу я прийшла до тями досить швидко. Напевно, зіграв значення той факт, що на новому місці ми опинилися буквально через пару секунд. Чоловік поставив мене на землю і оглянув з ніг до голови. 

Я ошелешено спостерігала, як його погляд переміщується з однієї частини мого тіла на іншу, демонстративно затримуючись на деяких... ну, у сенсі перших і других 90 моєї фігури. В очах з'явилися жовті іскорки, навіть дихання змінилося. 

Я почала сердитися. Чого, постає питання, витріщатися? Моє тіло – моє діло, і нема чого на нього зазіхати.

– Ви хто такий? – Зло процідила я.

– Наречений, – не відриваючи очей від моїх верхніх 90, сказав викрадач.

– Чий? – підтримала розмову.

– Твій, – гіпнотизуючи мої груди, відповів чоловік.

– От як! А я соромлюся спитати, давно ви мій наречений?

– Давно, – коротко відповів він. Невже він не вміє складати слова у речення? Незважаючи на те, що я вже кипіла від злості, продовжила світську бесіду:

– І хто ж це вирішив?

Він нарешті подивився мені прямо в очі і спокійно відповів:

– Це Доля так розпорядилася.

Виходить, він навіть вміє будувати речення.

– Та ну? Доля вирішила? І ще й на тебе пальчиком показала? – я вже буквально кипіла від люті, навіть не помітила, як перейшла на «ти».

– Саме так, показала, – незворушно відповів він.

Треба ж, Доля розпорядилася. Я пильніше глянула на свого «нареченого» і тільки зараз звернула увагу на його зовнішність.

Ох, який же він виявився красивий, мій несподіваний суджений. Такий, яких я завжди уникала з почуття самозбереження. 

Високий, широкоплечий, стрункий. На вигляд років тридцяти-тридцяти трьох. Чорне волосся зібране у хвіст. Одягнений у все чорне: штани, сорочку і щось на зразок короткого плаща чи довгого піджака, внизу якого звивався тонкий золотий орнамент. Такий самий орнамент йшов краєм коміра, а також по рукаву від плеча до манжета.

А його обличчя! Можливо, він модель? Хоча навряд, інакше люди не ховалися б від нього. Великі чорні очі, довгі вії, прямий ніс. А губи... Мені аж руки чешуться доторкнутися, щоб перевірити, такі вони м'які, як здаються, чи ні. Ой, я ж безсоромно витріщаюсь на його губи, як він тільки що на мої груди! Оце сором!

Підняла очі і зустріла глузливий, все розуміючий погляд. Він явно знає, що привабливий. Схоже, давно звик до того, що жінки штабелями укладаються перед його ложем. І зараз, здається, не сумнівається, що пташка вже в пастці, а там і до ліжка недалеко. Ну, ось дзуськи тобі, містере наречений! Ми люди бідні, але горді й аби кому в ліжко не стрибаємо.

Так що обломися, самовпевнений денді. Але ж губи... Ледь не застогнала вголос. Хіба я винна, що таких гарних губ ще не зустрічала? Збентежено відвернулася від красеня і зовсім очманіла від подиву.

Адже виявляється, що ми тут зовсім не одні. За нами, застигши на місці, спостерігало кілька людей. Бо ми стояли якраз посеред просторого двору. Прямо за моєю спиною розташувалася дуже гарна добротна будівля з куполами. Схоже, невелика церква. 

Люди, що зараз стежили за нами, до цього займалися різними господарськими справами. 

Наприклад, двоє чоловіків, які тепер стояли з витріщеними очима – пиляли дрова, та так і зупинилися, вчепившись руками у дворучну пилку.

Ще троє віддалік кирками намагалися розбити уламок скелі, що виступає із землі. До того ж всі дивилися чомусь на мене. І чого, спитати б? Це ж не я тут самовпевнений мужлай, який оголосив себе нареченим. Ну, коли з'явилися глядачі, то з'явилася і надія, що злодій щиро покається у всіх своїх гріхах і поверне мене назад. 

Ось тільки куди назад? Щоправда, у глузливих очах нахабного викрадача дівчат ніякого каяття не спостерігалося. Він просто схопив мене за руку і потяг до церкви.

– Стій! – щосили намагалася вирвати руку. – Я ж не бачила!

– Чого не бачила? – наречений від такої моєї заяви навіть зупинився.

– Як вона на тебе показує, – продовжуючи виривати руку із захоплення, прошипіла я. – Пусти!

– Скоро відпущу, – пообіцяв мій несподіваний наречений. – Як тільки з церкви вийдемо, так і одразу.

– Не піду! – гаркнула я, як тигриця, й навіть сама перелякалася, що так вмію гарчати.

– Куди ти дінешся, мила, – ліниво простяг зухвалець. – Може, повернутися і ще поговорити з твоєю сестричкою?

Не може бути! То це він винен у тому, що дівчинка впала? І до того ж досить сильно. Хіба можна так поводитися з дітьми?

– Як ти міг? – тільки й спитала я. – А якби вона зламала щось?

– Ну не зламала ж, – відповів він байдуже. – Як інакше зупинити войовничу леді з ціпком? Можна було просто вбити, коли б вона напала на мене. Ти цього хотіла?

– Та ти просто дубина від тину, – я остаточно розлютилася, і мене понесло.

– Як ти мене назвала? – погрозливо рикнув наречений.

– Треба ж! Та він іще й глухий, виявляється, – констатувала я, зробивши показово-жалісливу фізіономію.

– Повтори! – цього разу голос був ще загрозливіший.