Читати книгу - "Тиха радість, Галина Левтер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Макіївка, Донецька область,
Україна,
жовтень 2001
Жовтневі макіївські ранки одягнені в холодні роси. По міських парках та клумбах хтось щедро нахлюпав небесного молока. Воно змішувалося з димовими хмарами від заводів і фабрик. Витягнеш руку – пальців не видно. Густий туман – частий гість в Макіївці. Осінню він гуляє містом аж до сутінків.
Темніє тут рано. Не встиг оком моргнути — на місто впала темрява. В цю закутану у тумани темну пору року тільки й хочеться утеплитися: в домі, в сімейному колі, в обіймах рідної людини.
Ліна потерла руки, змахнула сльозинки та кинулася розпалювати піч. Твердотопливний котел на вугіллі знову не працював. Яка біда його поламала вже вп’яте за рік вона не могла пояснити. Піч не підводила ніколи. Її вогонь палахкотів завжди, зігріваючи замерзле дівчаче тіло і душу.
Вкотре вона одна. Мами не було другий тиждень. Так траплялося часто. Тільки бабуся їхала до свого сина в Москву, Лінина мамуся різко збиралася у відрядження, лишаючи дочку господарювати як тій вдасться. Мати кидала на прощання фразу:
— Ти у мене велика дівчинка, розберешся тут сама.
Тата третій рік як немає. Загинув з дідом на шахті. А що таке «самотня жінка»? Ліна була наївною, але не дурною. Розуміла чим пахнуть мамині відрядження, в які та зачастила після загибелі батька.
Мати не любила ні його, ні її. Ліна була певна, що одного разу, мама піде і не вернеться. Вона мовчала. Мовчала про матір, яка вешталася не знати де, коли свекрухи не було вдома. Мовчала про бабусю, яка часто телефонувала по всіх родичах аби спихнути Ліну на когось із них. Вона ж боялася втратити цих двох найрідніших жінок, страхаючись сирітської долі.
На вечір Ліні стало зле. Тіло ломило, кидало то в жар, то в холод. Зуби цокотіли так, аж волосся на голові тремтіло від того звуку.
Швидко запивши жарознижуючі ліки холодним трав’яним чаєм, Ліна залізла під ковдру. В голові, як у бджолиному вулику, зароїлися думки про «тиху радість». На мить їй захотілося, щоб він був поруч. Усміхнувся би, сказав щось весело-гостре – і хвороба відійшла.
А вона бачила його сьогодні. Він їхав у тій же маршрутці, що й вона. Чому такий багатий хлопчак їздить в смердючій маршрутці, а не на крутій машині — не зрозуміло. Невже для того, щоб спостерігати за нею з-під товстеленної книги?
— Ні-ні-ні, дорогенька. Тобі не можна думати про цього світського хлища… прища… хруща… Господи! – язик заплітався, а пам’ять почала грати в дивні ігри.
— Так, саме так, – облизуючи гарячі вуста, Ліна продовжувала розмову сама із собою. – Ми — різного поля ягідки! Правду бабуся каже: гроші до грошей, а воші – до вошей! І Анна Петрівна теж за те, щоб кожен тримався свого кругу спілкування. А що з серцем робити? Ще трохи – його розірве від почуттів!
Ліна з головою залізла під ковдру, намагаючись заховатися від тривожних думок. Тіло ломило і було тяжко дихати. Вона ніяк не могла змусити себе злізти з ліжка та стати до вечірньої молитви на коліна.
— Боже, пробач! Боже, почуй, – молилася Ліна. – Я от тільки підберу слова…
Але слова не приходили. Молитва змінилася мовчанням, позіханням і дрімотою. Вибачившись ще раз перед Богом, Ліна закрила очі з вірою, що їй стане краще.
На ранок дівчина відчула себе жвавішою. Вирішила не прогулювати школу. Звісно, можна й вдома лишитися, посилаючись на простуду чи ще яку заразу. Правда ж була в тому, що пояснювати звідки та хвороба взялася не було кому, а сусідка-подруга Наташа, як завжди, рівно о восьмій в понеділок, чекала її біля воріт.
– А ти сьогодні блідою поганкою! – замість привіту вигукнула Ната.
— Мені зле було вчора. То в жар, то в холод.
– Умм! – скрутила губки в трубочку подруга. – Цікава така хвороба. Ти з початку вересня щось занадто худенькою стала. Вся така мовчазна. А я ж твоя подруга. Сердечна подруга! Можливо хвор’ю під назвою «Закохалася» страждаєш, а я і не знаю!
– Та що ти! Ні. – Ліна закліпала очицями. – Я ж завжди була такою тихою.
– Свята мовчуха! – пожартувала Наташа і зрозуміла: ляпнула дурницю.
– Натусю, давай не будемо про це. – Ліні було неприємно згадувати чому вона стала Святошею.
– А давай про нього? Хто він? Ну хто?
Їх розмову перервав гурт хлопців, які переганяючи одного боляче штовхнули дівчат. Серед них виділявся високий юнак з чорним густим волоссям. З його напіввідкритого рюкзака виглядала товстелезна книга. Хлопці реготали, навіть не думаючи вибачатися перед Натою та Ліною.
— Гей, хто останній пробіжить до Скіфа, той – лох! – крикнув хтось із гурту. Хлопці в пориві спортивного протистояння рвонули вперед ще дужче. Книга чорноволосого, (Ліна добре розгледіла в цьому велетні свою «тиху радість»), не витримавши такого темпу, вивалилася з рюкзака й з тріском приземлилася на бетонній доріжці.
Це був Ал. Це його книга.
Ліна обережно підняла її.
– Анатомія? Оце так гросбух! – вигукнула вона.
– Алюнчик не розкидається книгами. – затараторила Наташа, угдедівши як семиметровими кроками наближався до них Ал.
– Ах, дорогесенький, — хихочучи звернулась до однокласника Ната, – твоя книженція в моєї подруженьки. Була б у мене – морозивом та кіном не обійшовся би!
— Не мели дурниць, Шимонова!
Берні покосився на однокласницю. Наташа завжди говорила те, що думала. Вона ніколи не втрачала почуття власної гідності і при будь-яких обставинах зберігала відмінне почуття гумору. Дівчина любила життя і все що в ньому було. Напевно, тому їй було діло до всіх і вся. В той же час, Ната була промінчиком світла у класі, де навчалося двадцять два хлопця і восьмеро дівчат. На фоні однокласниць Наташа була простішою. Хлопці вважали її своєю й прощали дрібні грішки й дівчачі витребеньки. Варто віддати належне Наталчиному здоровому глузду. Вона не перегинала палки у відносинах з протилежною статтю і не лізла в сокровенні хлопчачі справи. Їй довіряли, вона цим цінувала й гордилася званням «своя людина». З Алом Наташа говорила, як з рівним, не визнаючи за ним права бути шкільним принцем, загострюючи увагу всіх на тому, що в Україні царює демократія республіканський лад, а в їх школі, бачте, принців вирощують!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тиха радість, Галина Левтер», після закриття браузера.