Читати книгу - "Посуха"

— Свідки?

— Останнім Люка бачив живим отой його приятель — Джеймі Салліван. У нього ферма на східній околиці міста. Люк допомагав йому відстрілювати кролів. Приїхав по обіді, близько третьої, поїхав десь о пів на п’яту, наскільки пам’ятає Салліван. А так у Гедлерів тільки один сусіда, який міг щось бачити. Він у той час був у себе в маєтку.

Рако потягнувся до звіту. Фок відчув важкий камінь у шлунку.

— Цей сусіда — химерний дядько, — провадив Рако. — Злий старий покидьок. Не знаю, що це нам дає, але Люка він терпіти не міг. Під час допиту з поліцією співпрацювати не хотів.

— Мел Дікон, — сказав Фок. Старався говорити спокійно.

Рако здивовано звів на нього очі.

— Щира правда. Ви його знаєте?

— Ага.

Рако почекав, але Фок нічого не додав. Мовчання розтягнулося надовго.

— Ну, хай там як, — нарешті промовив Рако, — він там живе з небожем — з хлопом на ім’я Грант Дау, якого в той час удома не було. Дікон каже, що нічого не бачив. Можливо, чув постріли, але не звернув уваги. Подумав, це для ферми нормально.

Фок лише брови звів.

— Справа в тому, що це, можливо, й не має значення — бачив він щось чи ні, — сказав Рако, дістаючи планшет і стукаючи по екрану. З’явилася нечітка картинка. Вона була настільки непорушна, що лише за хвилину Фок збагнув: це відео, а не фото.

Рако передав планшет йому.

— Це запис камери стеження з Гедлерової ферми.

* * *

— Ви жартуєте, — Фок вибалушив очі на екран.

— Тут нічого особливого. Якість ненабагато краща, ніж у тих камерах, що в дитячих ставлять, — мовив Рако. — Люк установив її приблизно рік тому, після цілої низки крадіжок обладнання. Такі є тут у кількох фермерів. Записує цілодобово, завантажує відео на домашній комп’ютер; якщо не зберігати вручну, за тиждень запис стирається.

Камера, схоже, була встановлена вгорі перед найбільшою клунею. Спрямована була у двір, щоб знімати всіх, хто заходить чи виходить. У кадр потрапляв один бік будинку, а у верхньому куті екрана було видно тоненьку смужку під’їзної доріжки. Рако прокрутив запис, поки не знайшов потрібні кадри, й поставив на паузу.

— О’кей, це по обіді в день убивства. Можете потім передивитися цілий день, якщо схочете, але картина така: вранці родина по черзі роз’їжджається. Люк виїжджає на своєму пікапі зразу по п’ятій — наскільки я зрозумів, їде на своє поле. По восьмій Карен, Біллі й Шарлотта їдуть у школу. Вона там працювала на півставки у дирекції, а Шарлотта ходила в ясла при школі.

Рако стукнув по екрану, вмикаючи запис. Передав Фокові навушники й увіткнув їх у планшет. Звук був поганий і глухий: у мікрофон бився вітер.

— Удень нічого не відбувається, — вів далі Рако. — Повірте, я передивився весь запис без прискорення. Ніхто не заходить і не виходить аж до 16.04, коли додому повертається Карен з дітьми.

У кутку екрана прокотився і зник блакитний комбі. Зображення було під кутом, тож виднівся тільки капот і колеса. Фок устиг помітити передній номерний знак.

— Можна й цифри розібрати, якщо зупинити і збільшити, — сказав Рако. — Понад сумнів, це машина Карен.

Крізь тріскотіння запису Фок почув, як грюкнули дверцята машини — спершу одні, а за секунду і другі. Рако знову постукав по екрану. Зображення стрибнуло.

— Далі майже цілу годину тихо — знову ж таки, я перевіряв — аж до… ось. 17.01.

Натиснувши пуск, Рако дав планшет Фокові. Кілька довгих секунд усе було непорушне. Потім у кутку мигнув якийсь обрис. Сріблястий пікап був вищий за комбі, тож його видно було тільки від фар і нижче. Можна було розгледіти і номерний знак. І знову машина промайнула й менш як за секунду зникла.

— Це Люкова, — мовив Рако.

Картинка на екрані застигла, хоча запис не зупинявся. Знову почувся грюкіт дверцят невидимої машини, потім двадцять нестерпних секунд — нічого. Знагла у вухах у Фока гримнув глухий постріл, і він здригнувся. Карен. Фок відчув, як у грудях закалатало серце.

Таймер цокав, але картинка не змінювалася. Минуло шістдесят секунд, потім дев’яносто. Фок зловив себе на тому, що затамував подих, немов сподіваючись на інакший кінець. У ту мить він почував водночас розчарування і вдячність, що звук такий поганий. Крик Біллі Гедлера, мабуть, переслідував би його все життя. Коли гримнув другий постріл, це було майже полегшення. Фок моргнув.

Досі ніякого руху. Аж за три хвилини й сорок сім секунд після того, як пікап з’явився вперше, він прогуркотів геть у кутку екрана. Чудово було видно задні колеса, низ кузова й номерний знак машини Люка Гедлера.

— Більше ніхто не з’являється протягом тридцяти п’ятьох хвилин, аж до приїзду кур’єра, — сказав Рако. Фок віддав йому планшет. У вухах досі відлунювали глухі постріли.

— І після побаченого у вас досі лишаються сумніви? — запитав Фок.

— Пікап належить Люку, але ж не видно, хто за кермом, — озвався Рако. — Плюс інші речі. Набої. Те, що Карен убили на порозі. Пошуки в кімнаті Біллі.

Фок подивився на нього.

— Не розумію. Звідки у вас така впевненість, що то був не Люк? Ви ж навіть не були знайомі.

Рако знизав плечима.

— Це я знайшов дітей, — сказав він. — Побачив, у якому стані залишило Біллі Гедлера те чудовисько, яке його вбило, і тепер уже ніщо не зможе стерти тієї картини. Я хочу пересвідчитися, що правосуддя здійснилося. Знаю, це здається божевіллям, і… слухайте, цілком можливо, що це і справді вчинив Люк. Я це визнаю. Але якщо лишається бодай крихітний шанс, що це зробив хтось інший і уникнув покарання…

Похитавши головою, Рако зробив великий ковток пива.

— Знаєте, дивлюся я на Люка Гедлера — на поверхні він начебто мав усе: чудову дружину, двох діточок, непогану ферму, пошану громади. І як така людина може одного дня раптом перемінитися й знищити свою родину? Це безглуздо. Просто не уявляю, щоб хтось такий, як він, міг отаке вчинити.

Фок потер долонею вуста й підборіддя. Шкіра кололася. Слід поголитися.

«Люк брехав. Ти брехав».

— Рако, — промовив він. — Ви дечого не знаєте про Люка.

Розділ сьомий

— У дитинстві ми з Люком… — почав Фок. — Ну, не зовсім у дитинстві. Ми були вже старші — шістнадцять років…

Він не договорив, зауваживши у протилежному кінці пабу якийсь рух. Фок і не помітив, як приміщення наповнилося людьми, а коли звів погляд, чимало знайомих почало відводити очі. Фок відчув