Читати книгу - "Переваги поразок, Шарль Пепен"

більше про свого супротивника. Впасти — це зрозуміти одну з його технік захоплення. Й оскільки цього разу прийом спрацював, то наступного разу дзюдоїст уже знатиме, як із суперником упоратися. Підводячись, спортсмен спинається на ноги з новим знанням. Смиренність є невід’ємною частиною навчання.

Поразка робить нас смиреннішими, покірність робить нас мудрішими, і завдяки цій мудрості ми виграємо.

Не важить, скільки раз ми впадемо, адже ми підведемося на один раз більше і станемо розумнішими.

 

Важко описати випадки покірності, не згадавши Ісуса. Що більше Ісус падає, страждає, то ближчим стає до Бога. Така Хресна хода є засадничим законом християнства. У цьому випадку смирення веде до приниження, яке своєю чергою веде до визволення. Ісус падає нижче від землі, а тому зводиться на небеса. Перед ним постають такі випробування, що він навіть починає сумніватись у своєму Батькові: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?..»16 Але ці сумніви стають для нього також уроком покірності, йому треба забути про свою божественність, щоб приєднатися до людей, прийняти нас повністю. Це останнє питання до Бога буде останнім проявом любові Ісуса до свого народу. Це випробування також дає йому змогу доторкнутися до істинності віри: віра є лише в сумнівах, вона поруч із ними. Вірити — це сумніватися глибоко у своїй душі.

«Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне», — сказано в Євангелії від Матвія. Цей вислів часто інтерпретують іронічно, як виправдання для простодушних, як дозвіл на неоскарження Біблії, на сліпу віру. Проте є й інший бік, глибший. «Вбогі духом» можуть бути розумними: вони просто визнають межі свого інтелекту в світлі правди, розказаної в Біблії. Ця ідея схожа на позицію Альберта Ейнштейна, коли він оголосив наприкінці свого життя: «Найбільша таємниця полягає в тому, що ми можемо щось зрозуміти».

 

Апостол Павло також здійснив свою Хресну ходу і став прикладом покірності. Подорожуючи світом з метою нести «добру звістку» — Євангеліє, він зазнав побиття, принижень, ув’язнення. І апостол написав таке-от: «Я переповнений радістю посеред усіх наших напастей». Йому треба було, як і Ісусу, впасти на самісіньке дно, щоб доторкнутися до суті речей, позбавитися забаганок, щоб зрозуміти, що він має рацію. Хай навіть ми не віримо в Бога, а проте можемо вірити в цю доброчесність смиренності й розглядати її як одне з найважливіших вчень християнства, релігії, де Бога втілено в немовляті, у безпорадній слабкій істоті, що народився в яслах у стайні. Взірцевий приклад смиренності.

16 Переклад Івана Хоменка.

 

6. Поразка для пізнання дійсності: лекція зі стоїцизму

 

Тільки від тебе залежить, чи варто прийняти те, що від тебе не залежить.

Епіктет

 

«Боже мій, дай мені силу прийняти те, що я не можу змінити, бажання змінити те, що можу, і мудрість відрізнити перше від другого», — такою «молитвою» Марк Аврелій підсумовує стоїчну мудрість. Марк Аврелій був імператором Римської імперії з 161 по 180 рік. Як і деякі інші рядки зі священних писань, його слова говорять про тих, хто має силу змінювати дійсність, про стоїчну мудрість — мудрість учинків. Про що вона нам насправді оповідає? А про те, що немає сенсу намагатися змінити «те, що від нас не залежить», марно хотіти побороти сили всесвіту, в якому ми живемо. Краще використати власні сили на «те, що від нас залежить». Що менше намагаємося боротися проти того, що не підвладне нам, то більше ми спроможні вплинути на те, що нам до снаги. Якщо ми вичерпаємо силу на те, що є поза межами нашого впливу, то не матимемо її, щоб впливати на те, на що в змозі.

Хоч ця ідея і містить у собі певний сенс, ми не завжди можемо її дотримуватися. Тому що ми занадто «сучасні», віддалені від цієї давньогрецької мудрості століттями науково-технічного прогресу, від самого дитинства заколисані принципом «якщо хочеш — можеш», ми віримо, що сила волі може геть усе. Кваплячись стати до рукопашного бою з дійсністю, ми занадто часто припускаємо, що все залежить тільки від нас: ми самі собі накидаємо хибну модель дійсності. Ми розглядаємо її як тісто, з якого на дозвіллі можемо зліпити все що завгодно. І в протилежному нас може переконати не перемога. Коли досягаємо успіху в будь-чому, тоді ми не готові чути ту правду, проголошену Марком Аврелієм, Сенекою чи Епіктетом, — дійсність інколи пручається.

 

Поразка пропонує нам шанс нарешті побачити очевидне: є перед нами те, що називається дійсністю. Важко її ігнорувати, коли ми боремось із собою, стараємося, та все одно провалюємось. У світі є речі, що залежать від мене, але є й ті, які не залежать. Тобто я не зазнав поразки. Стоїчна мудрість починається з цього усвідомлення, надзвичайно простого, але дуже складного для сприйняття тоді, коли нам усе вдається.

 

Зрозуміти відмінність між цими двома поняттями часто є запорукою успіху. Марк Аврелій і сам не припиняв це згадувати, у своїй праці «До самого себе» він зазначав, що завжди, перед тим як діяти, треба визначити, що від