Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Я передав йому поводи, і, озираючись на обличчя пріора, яке почервоніло від гніву, він повів коней геть. Я повернувся до пріора.

— Тепер, сер, прошу, проведіть нас.

Шотландець зиркнув на мене. Обличчя його стало багряним.

— З усією повагою, сер, у цьому монастирі я відповідаю за дисципліну. Король розпорядився внести багато змін у монастирське життя, а нашу молодшу братію особливо потрібно навчати послуху.

— У вас виникають труднощі з тим, щоб змусити братів підкорятися новим розпорядженням лорда Кромвеля?

— Ні, сер, немає. Доки мені дозволено застосовувати покарання.

— За те, що послизнувся на собачому лайні? — спитав я тихо. — Чи не краще було б покарати цих собак, не пускати їх у двір?

Пріор хотів сперечатися, але раптом різко реготнув.

— Ви маєте рацію, сер, проте абат не дозволить тримати собак під замком. Він хоче, щоб вони гасали і були прудкими, коли виїжджає на полювання.

Поки він говорив, я спостерігав, як колір його обличчя змінюється з багряного до попереднього, червоного. І подумав, що він напевно страждає від серйозного застою жовчі.

— Полювання. Цікаво, що сказав би про це святий Бенедикт?

— Абат має свої правила, — багатозначно мовив пріор.

Він провів нас повз ряд господарських будівель. Попереду я побачив гарний двоповерховий будинок, оточений садом із трояндовими кущами, добре збудовану резиденцію джентльмена, яка була б доречною навіть на Канцлер-Лейн. Ми пройшли повз стайні, і крізь відчинені двері я побачив, як хлопець веде Канцлера до стійла. Він обернувся, кинувши на мене дивний, уважний погляд. Ми пройшли повз броварню і кузню, червоне сяйво якої вабило в цей холодний день. Поруч розташовувалася велика прибудова, крізь відчинені двері якої виднілися кам’яні брили, різьблені орнаментами. На дворі, на широкому столі, були розкладені плани, а біля двох монахів, які напружено сперечалися, стояв, склавши руки, сивобородий чоловік у фартуху каменяра.

— Н-не можливо зробити, брате, — твердо сказав старший монах.

Це був невисокий товстий чоловік років сорока, з бахромою кучерявого чорного волосся довкола тонзури, круглим блідим обличчям і маленькими темними очима. Його товсті пальці літали над планами.

— Якщо ми візьмемо канський камінь, це вичерпає увесь ваш річний бюджет на наступні три роки.

— Дешевше не вийде, — сказав каменяр. — Не вийде, якщо зробити все як слід.

— Усе має бути зроблено бездоганно, — рішуче заперечив другий монах низьким, глибоким голосом. — Якщо ні, то вся симетрія церкви буде зруйнована, око відразу притягне інше облицювання. Якщо ви не погоджуєтеся, брате скарбнику, я буду змушений говорити з абатом.

— Говоріть, користі з цього жодної.

Він замовк, побачивши нас, різко глянув своїми чорними очима-намистинами, а тоді схилив обличчя над планами. Нас розглядав другий монах років тридцяти. Він був високий на зріст і міцної статури, з красивим обличчям у глибоких зморшках, скуйовджене жовте волосся стирчало довкола тонзури, немов віхті соломи. Очі мав великі, ясно-блакитні. Він зупинив протяжний погляд на Маркові, а той відповів йому холодно. Коли ми проходили повз нього, монах уклонився пріору, отримавши у відповідь різкий кивок.

— Цікаво, — прошепотів я до Марка. — Складається враження, що над цим монастирем загроза не нависла. Вони говорять про ремонт церкви так, ніби все це триватиме вічно.

— Ви бачили погляд, який кинув на мене високий монах?

— Так. Теж був цікавим.

Ми проходили попри дальню стіну монастиря, біля самого будинку, коли монах у білому габіті вийшов з-за контрфорсу на доріжку. Це був той самий картузіанець, якого ми бачили у дворі. Пріор швидко підійшов до нього.

— Брате Джероме, — різко гукнув він, — зараз ніяких вибриків! Повертайтеся до своїх молитов!

Картузіанець обійшов довкола пріора, не звертаючи на нього уваги, хіба що глянув зневажливо. Я бачив, що він тягнув праву ногу і під правою пахвою міцно тримав милицю, яка допомагала йому пересуватися. Його ліва рука мляво звисала, деформована, долоня трималася під дивним кутом. Це був худорлявий чоловік років шістдесяти, розтріпане волосся навколо його тонзури біліше, ніж його заплямований і потертий габіт. Очі на його худому блідому обличчі горіли з такою лютою енергійністю, немовби заглядали в душу. Він підійшов до мене, рухаючись дивовижно спритно, щоб ухилитися від витягнутої руки пріора.

— Ви посланець лорда Кромвеля?

Голос його був надривний і тремтячий.

— Так, сер.

— Знаєте, що всі, хто візьме меча, — від меча і загинуть.

— Матвія двадцять шість, вірш п’ятдесят другий, — відповів я. — Що ви хочете цим сказати? — на думку мені спали події, які тут відбулися. — Це зізнання?

Він презирливо засміявся.

— Ні, горбатий, це слово Боже, і це істина.

Пріор Мортимус не надто ніжно схопив картузіанця за здорову руку. Той відштовхнув його і пошкандибав геть.

— Прошу, не звертайте уваги.

На цей раз обличчя пріора зблідло; на його щоках з’явилися потріскані фіолетові прожилки.

— Він божевільний, — додав пріор, щільно стиснувши губи.

— Хто це? Що тут робить монах-картузіанець?

— Він пенсіонер. Ми прийняли його до себе як послугу для його двоюрідного брата, який володіє землями неподалік. З милосердя до його становища.

— З якого він монастиря?

Пріор завагався.

— Лондонського. Він відомий як Джером Лондонський.

Я витріщився.

— Це той, де пріор Гоутон і половина монахів відмовилися скласти присягу на вірність і були страчені?

— Брат Джером склав присягу. Врешті-решт. Після того, як лорд Кромвель доклав певних зусиль. — Він кинув на мене суворий погляд. — Розумієте?

— Його піднімали на дибу?

— З найстрашнішими тортурами. Поступаючись, він стратив розум. Але він це заслужив своєю нелояльністю, хіба ні? І ось так він відплачує нам за наше милосердя. Він ще про це почує.

— Що він зараз мав на увазі?

— Бог його знає. Я ж казав вам, цей чоловік божевільний.

Він обернувся, і ми пішли за ним через дерев’яну браму в сад абата, де поміж голих колючих гілок цвіло кілька зимових троянд. Я озирнувся, та покалічений монах уже зник. Спогад про цей палючий погляд змусив мене здригнутися.

Розділ п’ятий

На стук пріора вийшов товстий чоловік у синьому одязі служника. Він стурбовано дивився на нас.

— Термінові гості до Його Ясновельможності, від головного вікарія. Він удома?

Слуга низько вклонився.

— Це жахливе вбивство. — Він ревно перехрестився. — Нас не попередили про ваш приїзд, сер. Абат Фабіан ще не повернувся, хоч ми чекаємо на нього щохвилини. Але заходьте, будьте ласкаві.

Він провів нас у просторий зал, панелі були яскраво розписані сценами полювання.

— Якщо ваша ласка, зачекайте в приймальні, — запропонував пріор.

— Де доктор Ґудгепс?

— У своїй кімнаті нагорі.

— Тоді ми спочатку побачимося з ним.

Пріор кивнув служці, який повів нас