Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

Я впав назад, адже відчував дивну слабкість і не міг контролювати власних рухів. Упавши, я не відчув болю, але щоб повернути голову і побачити, як Джасра зводиться на ноги, я мав докласти значних зусиль.

— Насолоджуйся, — виголосила вона. — Коли ти прокинешся, решта твого короткого життя буде сповнена болем.

Джасра зникла з мого поля зору, а за секунду я почув, як вона підняла телефонну слухавку.

Я не сумнівався, що жінка телефонує Б, і вірив у щойно сказане нею.

Принаймні я зустрінуся з таємничим художником...

Художник! Я порухав пальцями правої руки. Вони ще слухались мене, хоча і дуже повільно. Напруживши кожну частинку своєї волі та тіла, я повернув собі контроль над ними і підняв руку до грудей. Рухалася вона повільними ривками. Тоді я перевернувся на лівий бік, заступаючи спиною свої дії від жінки.

Мої руки тремтіли і, схоже, рухалися ще повільніше, ніж коли піднімалися до грудей. Минули століття, перш ніж я торкнувся країв цупких картонок. Нарешті я витягнув якусь карту та примудрився підняти її достатньо високо, щоб роздивитися. Щоправда, у мене запаморочилося в голові і зір погіршав. Я не мав певності, чи зможу здійснити перехід. Я чув, як неподалік від мене Джасра з кимось говорить, але розібрати слова мені було не до снаги.

Я зосередив усю свою увагу на карті. Там був сфінкс, що влігся на блакитному кам’яному виступі. Я потягнувся до нього. Нічого. Неначе вата й надалі обгортала розум. Я напружив останні рештки свідомості для ще однієї спроби.

Відчув знайомий холод і, здається, побачив, як сфінкс на виступі ворухнувся. Я пірнув назустріч чорній хвилі, що неслася вгору.

На цьому все завершилося.

Отямлювався я повільно. Свідомість поступово поверталася, але кінцівки досі були налиті свинцем, а зір — затуманеним. Жало тієї панни точно містило в собі нейротропний токсин. Я спробував поворушити пальцями рук та ніг, але не був упевнений, чи мені це вдалося. Тоді я напружився і глибоко вдихнув. Принаймні таке мені було до снаги.

Через певний час я почув щось схоже на рев. Трохи згодом шумовиння вщухло, і я збагнув, що це гупала у вухах моя власна кров. Потім почув, як стукає серце. Повернувся зір. Позбавлені форми світло та темрява обернулися на пісок та скелі. Усім тілом я відчув холод, задрижав і лиш тоді збагнув, що можу рухатися. Я почувався надто виснаженим, тому завмер. Хоча б на трохи.

Дивні звуки (шурхіт та ворушіння) долинали звідкілясь спереду і згори. Також я вловив незвичний аромат.

— То ти вже прокинувся? — слова прийшли з того боку, де було ворушіння.

Зрозумівши, що в такому стані ствердно відповісти на запитання мені не до снаги, я вирішив промовчати. Чекав, поки ще трохи життя не затече назад у мої кінцівки.

— Мені справді хотілося б, аби ти дав знати, чуєш мене чи ні, — знову пролунав той самий голос. — Було б непогано перейти до справи.

Моя допитливість переважила обережність, тож я підвів голову.

— Нарешті! Я так і знав!

Наді мною на синьо-сірому виступі примостився сфінкс, також синій і з левиним тілом, великими пір’їстими крилами, щільно притиснутими до боків, та обличчям невизначеної статі, що дивилося на мене. Істота облизнула губи і показала ряд страшних зубів.

— Перейти до якої справи? — поцікавився я і зробив, повільно сідаючи, кілька вдихів.

— Загадувати загадки, — відповів звір. — Те, що я люблю робити найбільше.

— Краще ми це перенесемо на пізніше, — сказав я, чекаючи, доки минуть судоми в руках та ногах.

— Даруй, але я змушений наполягти.

Я потер вколоте передпліччя і зиркнув на створіння. Майже всі відомі мені історії про сфінксів передбачали пожирання людей, що не змогли правильно відповісти на поставлені запитання. Я похитав головою.

— Я не хочу грати в твою гру.

— Тоді це технічний програш, — відповів сфінкс, і його плечові м’язи напружилися.

— Зажди! — вигукнув я, піднімаючи руку. — Дай мені кілька хвилин перепочити, може, тоді я відповім інакше.

Сфінкс умостився на місце і сказав:

— Добре. Тоді гратимемо за всіма правилами. Маєш п’ять хвилин. Дай мені знати, коли будеш готовий.

Я зіп’явся на ноги, порозмахував руками і потягнувся. Займаючись цим, я швидко оглянув місцину. Ми знаходилися у піщаному пересохлому річищі, по якому то там, то сям було розкидано жовтогарячі, сірі та сині камені. Кам’яна стіна, на виступі якої застиг сфінкс, круто піднімалася переді мною вгору приблизно на двадцять п’ять футів; інша стіна такої ж висоти знаходилася позаду мене. Праворуч звивався крутий яр, а от ліворуч місцевість була пологішою. У тріщинах та розломах стриміли якісь бур’яни. Поступово западали сутінки. Небо було світло-жовтим, а сонця ніде не було видно. Я чув далеке завивання вітру, але не відчував його. Тут було зимнувато, але не холодно.

Неподалік від себе я побачив камінь завбільшки з гантелю. Два короткі кроки — я досі продовжував розмахувати руками та потягуватися, — і він опинився біля моєї правої ноги.

Сфінкс прочистив горлянку.

— Ти готовий? — запитав він.

— Ні, — відповів я. — Але певен, що тебе це не зупинить.

— Маєш рацію.

У мене виникло непереборне бажання позіхнути — я так і зробив.

— Схоже, тобі бракує належного настрою, — зауважила істота. — Але я все одно починаю: Полум’ям здіймаюсь я із землі. Вітер шарпає мене, а вода батожить. Скоро я наглядатиму за всіма речами.

Я чекав. Минула хвилина.

— Ну? — зрештою запитав сфінкс.

— Що «ну»?

— Ти маєш відповідь?

— На що?

— На загадку, звісно ж!

— Я чекаю. Тут немає запитання, лише низка тверджень. Я не можу відповісти на запитання, якщо не знаю, про що воно.

— Це давня шанована форма загадки. Запитання зумовлюється контекстом. Очевидно, що воно таке: «Що я?»

— З таким же успіхом питання могло б бути: «Хто похований у мавзолеї Ґранта?» Але гаразд. Що це таке? Звісно ж, фенікс — він гніздиться на землі, здіймається в небо з язиками полум’я, летить крізь повітря та хмари до далеких висот...

— Неправильно.

Посмішка істоти стала блякнути.

— Стривай, — сказав я. — Відповідь не неправильна. Вона підходить. Можливо, це не та відповідь, яку ти хотів почути, але вона задовольняє всі вимоги.

Звір похитав головою.