Читати книгу - "Зачароване життя"

сестри, Кет побачив, що книжка в жовтій палітурці написана французькою мовою. Цікаво, як людина може сміятися над чимось, написаним французькою. Напевне, містер Сондерс не лише сильний маг, але й надзвичайно розумний. Вчитель поклав книжку розгорнутими сторінками донизу на яскраву, соковиту зелену траву й усміхнувся дітям.

— Ви обоє так швидко вийшли, що я не встиг віддати вам ваші кишенькові гроші. Тримайте!

Він дав кожному з них велику срібну монету. Кет витріщився на неї: це була королівська монета — цілих п’ять шилінгів. Жодного разу у своєму житті він не мав стільки грошей, які міг витратити, як заманеться. Його здивування стало безмірним, коли містер Сондерс сказав:

— Ви одержуватимете кишенькові гроші щосереди. Не знаю, що ви будете робити — складати їх чи тринькати, але Джулія та Роберт зазвичай ідуть до села й купують купу цукерок.

— Дуже вам дякую, — сказав Кет. — Ми також підемо до села, Ґвендолен?

— А чом би й ні? — погодилася Ґвендолен.

Вона розривалася між палким бажанням залишитися в замку й подивитися, чим закінчиться історія з кротячими норами, та полегкістю, що зможе втекти з дому і в разі потреби пояснити свою відсутність.

— Думаю, Крестомансі викличе мене до себе, щойно зрозуміє, що зіпсований моріжок — моя робота, — сказала вона, коли вони йшли алеєю.

— Як ти гадаєш, це містер Сондерс відновив галявину? — запитав Кет.

Ґвендолен наморщила чоло.

— Навряд чи… Він проводив урок…

— Або садівники, — припустив Кет. — Серед них можуть бути й чаклуни. Пригадуєш, як несподівано вони з’являлися, коли треба було нам щось заборонити?

Ґвендолен зневажливо засміялася:

— Ти, певно, подумав про Того, хто хотів бути Чаклуном.

Кет засумнівався… Той, хто хотів бути Чаклуном, ненабагато обдарованіший за місіс Шарп. Його зазвичай наймали для перевезення громіздких вантажів або щоб на перегонах переміг кінь, на якого робили ставки.

— Хай там як, — заперечив він, — а вони можуть бути чарівниками.

Ґвендолен знову засміялася.

Село починалося одразу біля підніжжя пагорба, на якому стояв замок. То була гарна місцина. Навколо широкої зеленої галявини розташувалися пекарня з чудовим фасадом, і не менш гарні цукерня та пошта. Кет хотів усюди побувати, але Ґвендолен зупинилася біля крамниці лахмітника. Кета також зацікавила ця крамниця і він не заперечував, щоб вони туди завітали. Але роздратована Ґвендолен заперечливо похитала головою й зупинила селянського хлопця, який тинявся поблизу.

— Мені сказали, що містер Беслем живе в цьому селі. Ти можеш показати мені, де він мешкає?

Хлопець скривився.

— Містер Беслем? Та він божевільний. Але якщо вам справді треба знати, то його помешкання в кінці отієї вулиці.

І він стояв, чекаючи шести пенсів, — справедливої винагороди за свої послуги. Та ані Кет, ані Ґвендолен не мали інших грошей, окрім своїх королівських монет. Тому вони пішли геть, не давши нічого хлопцеві за його послуги. Розгніваний, він кричав за ними:

— Ти пихата маленька відьма! Пихата й скупа!

Ґвендолен було байдуже до його криків, а от Кет настільки засоромився, що хотів було повернутися й усе йому пояснити.

У вікні занедбаного будиночка містера Беслема виднілася вивіска: «Єкзотичні пуслуги». Ґвендолен подивилася на неї з жалем, і постукала у двері брудним молоточком.

Містер Беслем виявився товстуном у старих, обвислих штанях, з червоними повіками, як у святого Бернарда. Побачивши їх, він спробував зачинити двері.

— Не сьогодні, дякую вам, — його словами в обличчя вдарив сильний запах пива.

— Мене послав містер Нострум, — сказала Ґвендолен. — Містер Вільям Нострум.

Двері перестали зачинятися.

— Он як, — сказав містер Беслем. — Тоді заходьте. Сюди.

У тісній кімнатці були лише чотири стільці та стіл, решту простору займали хаотично порозкидувані, вкриті товстим шаром пилюки ящики з опудалами тварин.

— Сідайте собі десь, — неохоче запропонував містер Беслем.

Кет обережно сів і спробував дихати не надто глибоко — окрім запаху пива від містера Беслема, у кімнаті відчувався слабкий запах гнилизни та якогось маринаду. Кет подумав, що за деякими опудалами тварин з колекції господаря будинку доглядали не зовсім добре. А от Ґвендолен запах, схоже, зовсім не турбував. Вона сіла, немов щойно зійшла з картини, на якій була зображена надзвичайно красива дівчина: фалди на її сукні кремового кольору акуратно спадали до землі, а капелюх із широкими крисами прикривав золоте волосся. Вона суворо глянула на містера Беслема.

— Ваше оголошення написане з помилками.

Містер Беслем опустив свої очі святого Бернарда й жартома розвів руки:

— Я знаю. Знаю. Не хочу, щоб мене сприймали серйозно. А ви чого прийшли? Містер Вільям Нострам не розповідає мені про свої плани. Я всього лише скромний постачальник.

— Мені потрібно дещо у вас придбати, — сказала Ґвендолен.

Кетові було нудно слухати, як Ґвендолен торгується з містером Беслемом за інгредієнти для чарів. Господар нишпорив у ящиках з опудалами тварин, вишукуючи всяку всячину, загорнуту в газети. Тут були: очі тритонів, язики змій, кардамони, чемериця, мумії, селітра, моллінезія й усілякі смоли, що, скоріш за все, слугували захистом від смороду. Містер Беслем загинав ціну, яка була значно вища, аніж змогла б заплатити Ґвендолен. А вона була сповнена рішучості витратити свої п’ять шилінгів із якнайбільшою вигодою. Містер Беслем, здавалося, мав зовсім іншу думку з цього приводу.

— Ти не зможеш витратити більше грошей, аніж у тебе є, — роздратовано сказав він.

— Я знаю ціну речам, — заперечила Ґвендолен.

Вона скинула капелюх. Розклала маленькі газетні згортки по дну, й знову акуратно одягла його на голову.

— Мало не забула! Мені потрібно ще трохи драконячої крові, — сказала вона.

— О-о! — зітхнув містер Беслем, сумно похитавши головою (його обвислі щоки затрусилися). — Використовувати драконячу кров заборонено, юна леді. Ти повинна це знати. Я не певен, що зможу дістати для тебе бодай трішки.

— Містере Нострам, а правдивіше, обидва містери Нострами, сказали мені, що ви можете роздобути все, — сказала Ґвендолен. — Вони вважають вас найкращим агентом, що траплявся їм. Тим паче, мені вона потрібна не зараз. Я хочу зробити замовлення.

Містер Беслам був задоволений, що його похвалили обидва брати Нострами, але сумніватися все ж таки не переставав.

— Драконяча кров потрібна тому, хто хоче робити дуже сильні чари, — сказав він жалібно. — Така юна леді, як ви, не зможе вчинити нічого подібного.

— Я б не була такою впевненою, — сказала Ґвендолен. — Щоб ви знали, я навчаюся на курсах Найвищої Магії й про всяк випадок хочу мати драконячу кров.

— Вона коштує дуже дорого, — застеріг її містер Беслем. — Це коштовно. Торгувати нею ризиковано, і я не хочу порушувати закон.

— Я можу заплатити за неї, — сказала Ґвендолен. — Щоправда, частинами. Зараз віддам вам п’ять шилінгів, а решту заплачу через тиждень.

Містер Беслем не міг відкинути таку пропозицію. Ґвендолен поглядом показала Кетові, як він дивиться на королівську монету, і малий зрозумів, що той містер Беслем бачить перед собою не гроші, а довгий ряд кухлів, наповнених пивом з пінкою.

— Домовилися, — сказав містер Беслем.

Ґвендолен приязно усміхнулася й підвелася. Кет із радістю також схопився на ноги.

— А ви, молодий джентльмене? — догідливо запитав містер Беслем. — Чи не хочете ви трохи повправлятися в некромантії?

— Він лише мій брат, — сказала Ґвендолен.

— Ага, зрозумів, — сказав містер Беслем. — Напевне, й справді, він всього