Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На Донбасі, як і скрізь по Україні, антиєврейські погроми відбувалися періодично, особливо наприкінці XIX і на початку XX ст. Донбас майже оминули перші широкомасштабні погроми 1881–1882 рр.[174], але 1892[175] і 1903 р. привид погромів блукав Донбасом. В останньому випадку погроми, що прокотилися Кишиневом навесні 1903 р., породили численні загальнопоширені чутки про неминучі погроми в Донбасі. Євреї переїздили в безпечніші місця, а адміністрація шахт утікала, рятуючись від небезпеки. Соціал-демократи, які готували Першотравневі демонстрації, змушені були скасувати їх, боячись, щоб, за їхніми власними словами, шахтарі не взяли участі в погромах. Однак вчасно послані козацькі війська запобігли виникненню погромів 1903 р.[176]. Невеликий погром мав місце у лютому 1905 р. в шахтарському селищі Рикове (неподалік Луганська): три тисячі страйкарів напали на крамницю Давидовича і рознесли її[177].
На Донбасі, як і скрізь, найруйнівніші погроми відбулися у жовтні 1905 р., через кілька днів після того, як Микола II видав знаменитий Жовтневий маніфест, що обіцяв політичні поступки тоді, як тривога за майбутнє самодержавства мобілізувала консервативні елементи[178]. В Юзівці, де вибухнув один із найбільших у Донбасі погромів, вбито щонайменше дванадцять євреїв[179]. Юзівський погром почався з того, що невеличка група людей, яка нібито складалася головним чином із євреїв, показала робітникам Жовтневий маніфест, щоб ті ознайомилися з ним. Робітники натомість відповіли диким погромом. Було знищене майже все єврейське майно, зокрема і Юзівська синагога. Робітники і заводів, і шахт заганяли євреїв (серед яких були жінки і діти) до лікарень сокирами. Шахтарі скрізь шукали євреїв, які ховалися в навколишніх селищах[180]. Кількох євреїв живцем кинули в доменну піч[181]. Микита Хрущов, тоді одинадцятирічний хлопчик, бачив цей погром на власні очі:
«У дитинстві, живучи в Донбасі, я був свідком єврейського погрому... Був гарний, сонячний осінній день... Народ кинувся на інший бік схилу. Солдати ж не пускали до міста робітників. Пролунав залп. Хто кричав, що стріляють угору, хто кричав, що стріляють холостими і тільки для острашки, але якісь солдати стріляють бойовими патронами. Горлали, хто як міг. Потім настала пауза, і народ знову кинувся на вояків. Уже пізно ввечері люди розійшлися. Я чув потім розмови робітників із нашої шахти, які потрапили в Юзівку. Вони розповідали, як там грабували євреїв, і самі приносили якісь трофеї: хто — чоботи, цілий десяток, хто — одяг. Інші розказували, як пішли юрбою євреї з якимись прапорами і несли на собі свого царя! їх зустріли росіяни з кийками. Тут єврейський цар сховався на шкіряному заводі. Завод підпалили. Він справді згорів. А в ньому начебто згорів їхній цар.
Другого дня прямо зі школи я побіг у Юзівку, подивитися, що там діється. Ніхто нікого не затримував, народ сунув усіма вулицями містечка. Грабували. Я бачив розбиті годинникові магазини, пух і пір’я літало по вулицях. Коли грабували єврейські помешкання, то розпорювали перини, а пух витрушували... Я почув, що багато побитих євреїв лежать у заводській лікарні, і вирішив зі своїм дружком сходити туди. Прийшли ми з ним і побачили жахливу картину: лежало багато трупів у декілька рядів»[182].
Немає жодної впевненості, чи всі подробиці цього спогаду і його пояснення причин погрому точні[183]. Проте коментарі Хрущова є цінним свідченням напруженості, що панувала в Юзівці.
У Луганську погроми були менші, зареєстровано лише один смертельний випадок[184]. Але було багато пограбувань, а одну жінку зґвалтували, примусивши її доньку тримати свічку і дивитися на це. Людей не відпускали, якщо вони показували хрест на грудях: їм треба було представити «істотніший доказ»[185], найчастіше — необрізану крайню плоть. У Луганську погромники, натовп, що на початку складався зі 150 чоловік, ніс портрет царя і червоний прапор. Свідок, який це спостерігав, соціал-демократ, не міг збагнути, що означає ця очевидна суперечність: патріотичну маніфестацію чи революційну демонстрацію[186].
Національна і релігійна ненависть та забобони, безперечно, були першопричинами погромів, але були й інші важливі фактори. Візьмімо, наприклад, географію погромів. Як помітили дослідники, обидві хвилі погромів — 1881–1882 та 1903–1906 рр. — були зосереджені в основному в кількох губерніях: Київській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській, Бессарабській, Подільській, Катеринославській, — інакше кажучи, в усьому південноукраїнському степу. На північному заході (Литва і Білорусь), де єврейське населення також було численним, погроми або не відбулися взагалі, або були незначні[187]. Деякі росіяни часто пояснювали це «козацькими традиціями» українського народу (зокрема й масовим убивством євреїв 1648 р. за часів козацького гетьмана Богдана Хмельницького та різаниною євреїв, яку здійснювали селяни і козаки, що брали участь у Коліївщині 1768 р.)[188]. Проте нові погроми були не так новою версією давніх звірств, як наслідком напруг, що сформувались у процесі швидкого економічного розвитку, і справді, саме в степу давня суспільна структура перебувала під найбільшим тиском.
Як переконливо довів у своєму нарисі Ганс Роґер, погроми були, «по суті, міським явищем, відображенням соціальних і міжнаціональних напруг у південних містах, які швидко зростали». Головними погромниками були члени найнижчих прошарків середнього класу (міщани) і «міґранти з внутрішніх російських губерній, куди більшість євреїв не допускали». Це були «залізничники й будівельники, поденники, вантажники і волоцюги» (у випадку Донбасу слід було б додати заводських робітників і шахтарів), які «втікали від злиднів у міста, порти, на заводи і майстерні півдня». Але «в щойно заснованих селищах чи міських халупах» вони стикалися з євреями (що, як і вони самі, приїхали у степ у пошуках кращого життя), дивлячись на цю «зневажену й чужу групу як суперників у пошуках роботи, як суперників-роботодавців, покупців чи продавців предметів першої необхідності»[189]. Натомість консервативні елементи були стривожені швидким економічним розвитком, що підточував старий суспільний лад і створював велику напруженість у містах. Ці люди вбачали в євреях втілення всього того, що їх лякало: змін, сучасності і життя без коріння, без зв’язку з народом і краєм[190]. Коли ці дві сили зіткнулися, як-от 1905 р., наслідки виявилися згубними.
Без народного юдофобства погроми б не відбулися, але воно саме не може пояснити географії погромів. Звісно, як стверджує Шломо Ламброза, те, що в степу організація єврейської громади була обмеженою і бунд (Загальний єврейський робітничий союз
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
