Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Розмова з підполковником очікувано була бурхливою. Вони були знайомі три роки і навчилися довіряти один одному. Холиченко не був дурнем і добре знав своє ремесло. На місці ранкової стрілянини співробітники слідчого управління знайшли чотири тіла, масу крові, гільзи та ряд інших слідів, які вказували на присутність ще кількох людей. Ідентифікація чи принаймні приналежність росіян була певною проблемою, але Ференц не сумнівався, що спеціалізована служба на кшталт СБУ впорається з цим за годину-дві. Після опитування свідків (яких, звичайно, було чимало), він відновить перебіг подій і прийде до висновку, що на їхній території хтось проводив несанкціоновану операцію, яку раптово перервало ГРУ. Ідентичність росіян рано чи пізно (імовірно, рано) спливе на поверхню і викличе тривогу у владних колах, але, що не менш важливо, і у великому бізнесі. Багато людей відчують загрозу і почнуть судорожно оцінювати, чи буде розумним стати на бік уряду в майбутньому конфлікті. Фінансові ресурси ролі не гратимуть. Достовірна інформація стане найбажанішим товаром на ринку, вартим будь-якої ціни. Гігантський капітал зможе витекти з ринку протягом декількох годин. Крихка, хитка та слабка економіка України зазнає краху. Опір виявиться марним.

І вони обидва це знали.

- Якщо адреси, які ви мені дали, виявляться правдивими, вам доведеться сказати, звідки вони вам відомі, – сказав Холиченко, коли вони були, може, за кілометр від місця призначення.

І він теж це усвідомлював.

- Вадим, я хочу те саме, що й ти, – відповів він.

- Та що ти кажеш.

- Вони планують вбити всіх трьох президентів, – сказав Людвік, ніби про погоду. – Отже, цього разу це так само моя справа, як і ваша.

- Все одно вони в моєму місті, а не у вашому. У вашій країні я б грав за вашими правилами.

Ференц, звичайно, знав, що це неправда, але розумів. Незважаючи на всю схожість ролей, їх положення було абсолютно різним. Людвік представляв країну в наймогутнішому військовому альянсі світу. Холиченко намагався захистити країну, яка одна-однісінька стояла перед ведмедем-вбивцею. Коли бомби впадуть на Київ, Варшава зможе жити як завжди. Принаймні, деякий час.

Зі скреготом шин вони в'їхали в вулицю Маяковського, одну з головних артерій Троєщини, сумнозвісного лівобережного району Києва. Десяти-восьмиповерхівки радянських часів тягнуться до самого горизонту, схожі одна на одну, як дві краплі води, безіменні, сірі, чудово доповнюючи атмосферу безнадії, що їх оточує. Здавалося, групи молодих людей обох статей товпилися на кожному майданчикові, зупинці громадського транспорту чи стоянці перед магазином, шукаючи можливості до бійки, сварки, сутички, будь-чого, що могло б хоч на мить скрасити їх безперспективне життя. .

У двох броньованих MRAP[12] розмістилися шістнадцять операторів "Альфи", елітного антитерористичного формування СБУ, нещадних бійців з високою підготовкою, більшість із яких мали бойовий досвід ще з часів АТО на Донбасі у 2015 році. Вони мали у своєму розпорядженні сучасну західну зброю та електроніку та проводили багато навчань разом з американцями Delta, британцями SAS та поляками GROM.

Трохи раніше Холиченко направив у район вісьмох розвідників у цивільному. Їхнє завдання полягало в тому, щоб ретельно визначити розташування приміщень, де могла перебувати диверсійна група, оглянути всі підходи та непомітно розпитати у сусідів деталі, які могли б стати в нагоді при плануванні операції.

Вони припаркувалися в тіні покинутого складу двома кварталами далі. Оператори ефективно висипалися з машин. Начальник розвідників виріс перед Холиченком, перш ніж той встиг поставити обидві ноги на бруківку.

– Квартира на передостанньому поверсі, – повідомив він. – Куточова. Останні двері в коридорі. Сталева решітка, захаращений коридор.

Ференц вислухав доповідь. Наразі все було добре. Якби він планував сховатися в мільйонному місті, він би вибрав саме це місце, саме в цьому районі.

- Скільки? – запитав Холиченко.

– Шість. Вони прибували по одному протягом останнього місяця. Спокійні, ніякої музики, ніякого сміху, без випивки, навіть без гучних розмов. Сусід тільки звернув увагу на те, що шестеро мужиків поводяться, як група відлюдників. За продуктами виходить один, найбільше – два, хлопці чемні, говорять суржиком. Офіційно шукають роботу на будівництві. Сусід, сам, мабуть, хороший хлопець, хотів з ними випити і подружитися, але хлопці від нього відмахнулися.

- Будівельники, що не п’ють.

- Ну, власне.

- Передостанній поверх?

- Сьомий.

Холиченко глянув на командира групи, який якусь мить розглядав цифрову карту місцевості.

- Навпроти поставлю снайпера. – Він клюнув пальцем у точку, яка вказувала на багатоквартирний будинок, що стояв навпроти.

- Це мінімум п’ятсот метрів, – зазначив Холиченко.

- Не шкодить.

Ференца не здивувала впевненість командира операторів. Він часто чув відгуки про снайперів Альфи. Тим більше, що в гарну погоду, вдень, п'ятсот метрів - не дуже вимоглива дистанція для хорошого стрільця.

- Шестеро спустяться на мотузках з даху. Друга група буде входити через двері.

- Я хотів би, щоб якомога більше було живих.

Командир групи сприйняв прохання як наказ.

- Так точно, пане полковнику.

Час, необхідний снайперській парі для зайняття позиції, був витрачений на підготовку техніки. Холиченко зв’язався з командиром другої оперативної групи, розташованої на протилежному кінці міста, в районі Чорна Гора, у цьому дивному місці, де ультрасучасні житлові будинки, побудовані для вищого середнього класу, були сусідами з будинками, які виглядали просто з фото ХІХ століття. Після того, як ти пройшов одну з вулиць, немов за помахом чарівної палички, зникли широкі проїзди, різнокольорові магазини та дорогі машини, з’явилися вузенькі, криві вулички, вимощені бруківкою та маленькі хатки з вузькими фасадами, оточені недоглянутими садами та парканами з давно згнилих штахет. У цьому таємничому клубку вулиць час давно зупинився. За інформацією Москалевича, в одному з таких будинків переховувалася друга російська диверсійна група. Холиченко дуже добре знав цю місцевість і вважав розташування схованки дещо привабливим: воно забезпечувало анонімність і свободу пересування (а також кілька варіантів можливої ​​втечі), але прихований підхід антитерористів був набагато легшим до дерев’яному будинку, розташованого серед дерев, ніж до квартири на верхньому поверсі багатоквартирного крупноблочного будинку, оточеного рівнинною місцевістю.

Командир другої групи доповів, що його люди вже на вихідних позиціях для штурму.

- Нам потрібно десять хвилин. Чекайте нас, — наказав Холиченко.

- Так точно.

Ференц відійшов убік. Він не хотів перебивати. У всякому разі, правила були чіткі; він мав право тут бути, навіть мати зброю, але ні за яких обставин не міг брати участь в акції. Полковник все