Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Він трохи помугикав, а тоді заспівав:

Мул може навчатись, підкорити будь-кого.

Мул — не те що наш Роуз: він осел лиш частково!

Манет реготнув у кухоль. Вілем теж усміхнувся, хоч і робив це рідко.

— Ні, — твердо сказав я. — Досить із мене Емброуза. Як на мене, між нами все скінчено.

— Ну звісно, — незворушним тоном відповів Віл.

— Я серйозно, — запевнив я. — Це не дасть ніякого зиску. Ця суперечка не дає нічого — тільки дратує майстрів.

— «Дратує» — це ще вельми м’яко сказано, — сухо промовив Манет. — Сам я висловився б дещо інакше.

— У тебе боржок перед ним, — заявив Сім. Його очі виблискували гнівом. — Та й тебе не звинуватять у поведінці, не гідній члена Аркануму, просто за те, що ти заспівав пісню.

— Ні, — кинув Манет. — Йому просто піднімуть плату за навчання.

— Що? — здивувався Сіммон. — Це неможливо. Розмір плати за навчання визначається за результатами вступної співбесіди.

Манет пирхнув, і цей звук лунко відбився від його кухля, поки він робив новий ковток.

— Співбесіда — це лише частина гри. Якщо це тобі по кишені, з тебе витискають трохи грошенят. Те саме, якщо ти їм дошкуляєш, — він серйозно придивився до мене. — Цього разу тобі дістанеться з обох боків. Скільки разів за останній семестр тебе підіймали на роги?

— Двічі, — зізнався я. — Але другого разу я насправді був невинуватий.

— Ну звісно, — Манет відверто поглянув на мене. — І тому тебе зв’язали й відшмагали до крові, так? Бо ти був невинуватий?

Я ніяково посунувся на стільці, відчуваючи, як тягнуться не до кінця загоєні шрами вздовж спини.

— Здебільшого невинуватий, — виправився я.

Манет відмахнувся.

— Проблема не у провині. Дерево не влаштовує грози, але всякий дурень знає, куди б’є блискавка.

Вілем серйозно кивнув.

— У нас удома кажуть: найдовший цвях забивають першим, — Віл насупився. — Сіаруською це звучить краще.

Сім набув стурбованого вигляду.

— Але вступна співбесіда все одно великою мірою визначає плату за навчання. Хіба ні? — з його тону я здогадався, що Сім навіть не припускав, що у гру можуть вступати особисті образи чи політичні проблеми.

— Як правило, так, — визнав Манет. — Але майстри самі обирають запитання, і кожен із них має змогу висловитися, — він заходився рахувати на пальцях. — Гемм не надто тебе любить, а ображатися може капітально. Ти швидко накликав на себе невдоволення Лоррена й не зумів виправитися. Ти збитошник. А наприкінці минулого семестру пропустив майже цілий виток занять. Без попередження й без пояснень опісля, — він багатозначно поглянув на мене.

Я опустив погляд на стіл, гостро усвідомлюючи, що кілька із пропущених занять мав відбути в Рукотворні як Ма­нетів учень.

За мить Манет знизав плечима і продовжив:

— На додачу до всього, цього разу тебе випробовуватимуть як ре’лара. На вищих щаблях плата за навчання зростає. Я не без причини так довго проходив у е’лірах, — він суворо глянув на мене. — Моє найімовірніше припущення? Для тебе буде щастям заплатити менше, ніж десять талантів.

— Десять талантів, — Сім шумно втягнув повітря крізь зуби і співчутливо похитав головою. — Добре, що ти такий заможний.

— Не такий заможний, — відповів я.

— Як так? — запитав Сім. — Коли Емброуз розбив твою лютню, майстри оштрафували його майже на двадцять талантів. Куди ти подів такі гроші?

Я опустив погляд і злегка торкнувся ногою футляра зі своєю лютнею.

— Ти витратив їх на нову лютню? — із жахом перепитав ­Сіммон. — Двадцять талантів? Ти знаєш, що можна купити на цю суму?

— Лютню? — промовив Вілем.

— Я й не знав, що можна витратити стільки на інструмент, — заявив Сіммон.

— Можна витратити й набагато більше, — вставив Манет. — Вони як коні.

Тут розмова трохи стухла. Віл і Сім повернулися до нього зі спантеличенням у очах.

Я засміявся.

— Насправді це гарне порівняння.

Манет глибокодумно кивнув.

— Розумієте, для коней діапазон широкий. Об’їжджену стару робочу шкапу можна купити менш ніж за талант. А можна купити прудкого волдського коня за сорок.

— Малоймовірно, — буркнув Віл. — Принаймні якщо волд справжній.

Манет усміхнувся.

— Отож-бо. Хай скільки хтось на вашій пам’яті витратив на коня, таку суму цілком можна витратити на купівлю гарної арфи чи скрипки.

Сіммона це явно вразило.

— Але ж мій батько якось витратив аж двісті п’ятдесят на високого кепкенського коня, — заявив він.

Я нахилився вбік і показав.

— Он у того блондина мандоліна коштує вдвічі дорожче.

— Але ж… — заговорив Сіммон. — Але ж коні мають родоводи. Коней можна розводити та продавати.

— Ота мандоліна має родовід, — сказав я. — Її виготовив сам Антрессор. Їй уже сто п’ятдесят років.

Я дивився, як Сім засвоює цю інформацію, розглядаючи усі інструменти в залі.

— І все-таки, — промовив він. — Двадцять талантів, — похитав головою. — Чому ти не зачекав до кінця вступу? Міг би витратити на лютню те, що в тебе зосталося б.

— Вона мені потрібна, щоб грати в Анкера, — пояснив я. — Мені там як штатному музиканту надають безкоштовне житло й харчі. Не граючи, я не можу там залишатися.

Це було правдою, тільки не всією. Анкер трохи зглянувся б на мене, якби я пояснив своє становище. Однак якби я зачекав, то був би змушений провести майже два витки без лютні. Це було б усе одно що жити без зуба чи кінцівки. Все одно що провести два витки із зашитим ротом. Це було немислимо.

— І я витратив на лютню не всю суму, — додав я. — Ще в мене виникли деякі інші витрати.

Конкретно кажучи, я заплатив ґелетові, в якого позичав гроші. На це пішло шість талантів, але звільнитися від боргу Деві було все одно що скинути з грудей великий тягар.

Але тепер я відчував, як той-таки тягар лягає на мене знов. Якщо здогад Манета виявиться точним бодай наполовину, моє становище скрутніше, ніж я думав.

На щастя, світло пригасло і в залі стало тихо, тож мені не довелося пояснювати свої дії далі. Ми підвели погляди, а тим часом Станчіон вивів на сцену Марі. Він потеревенив зі слухачами неподалік, поки вона настроювала скрипку, а зала почала затихати.

Марі мені подобалася. Вона була вища за більшість чоловіків, горда, як кішка, і володіла щонайменше чотирма мовами. Чимало музикантів Імрі всіляко старалися наслідувати останній писк моди, сподіваючись стати своїми для шляхти, але Марі носила дорожній одяг. Штани, в яких можна було працювати цілий день, чоботи, в яких можна було пройти двадцять миль.

Прошу зауважити, що не хочу сказати, ніби вона ходила в одязі з домотканого полотна. Вона просто не любила моду чи деше­ві прикраси. Одяг у неї явно був пошитий на замовлення, обтислий, підкреслював її красу. Того вечора вона була в багряному та брунатному, барвах своєї покровительки леді Джейл.

Наша четвірка придивилася до