Читати книгу - "Нове життя у подарунок, Вероніка Суховська (Shannon)"

Нашу розмову перервала поява перших друзів — у домівку ввійшли двоє: високий чоловік, якому довелось нахилитись, аби поміститись у двірному отворі, й за ним невисока пухкенька дівчина. Щойно вони приєднались до нас на кухні, як вхідні двері знов відкрились, сповіщаючи про нових гостей. Це було на краще — так я вирішила. Розмова наодинці вела лише у два боки й обидва були небезпечними — мене або тягнуло фліртувати з чоловіком, або ж ми оговорювали теми, так чи інакше повʼязані з матеріальним становищем. За ними прийшли й інші. Скориставшись появою нових рук, Роман відправив братів розпалювати вогонь у мангалі, а сам пішов розкладати стіл. Коли він вжив цю фразу — “розкладати стіл”, я уявила собі старий майже непіднімний стіл-книжку, яким користувались мої бабуся й дідусь. Та дівчата не дали розвити ту думку — Маша, двоюрідна сестра Романа, відкрила шампанське й наповнила наші бокали, а тоді озвучила перший тост — за прекрасний вечір у чудовій компанії. Що ж, сподіваюсь, це й справді буде так. Потім Маша зробила мою музику, що й досі грала з колонки, гучніше, і я зробила висновок, що ця дівчина мені точно подобається. Вона жваво клацала пальцями в такт музиці й рухала плечима, не забуваючи робити паузи задля нових тостів. 

— Вау, що це? Типу різдвяний кекс? — запитала Лена, дружина одного з братів Романа. Вона щойно помітила мій хліб і, здається, щиро захопилась — я встигла його трохи прикрасити, аби приховати його неідеальність. 

Ха, я знала, що справити враження не буде складно.

— О, це ж той, як його… — Маша клацнула пальцями, згадуючи назву, — панфорте. Панфорте, так же ж? Злата готувала минулого року. 

— Злата? — я здивувалась. Була впевнена, що вони Денисом святкують із друзями, а не з родиною. 

— Ну так, звісно! Якщо чесно, я навіть здивувалась, коли Ромчик сказав, що ти будеш, але це класно! Злата розповідала, що цей рецепт ви вигадали разом із нею.

Ми не вигадали, це не зовсім так. Я просто обрала рецепт з вже наявних і ми завжди використовували саме його. 

— Так, що я казав? — на кухні зʼявився Роман і я з легким розчаруванням помітила, що він знов вдяг светр. — Ніяких Ромчиків.

— Ромчик, — сказала йому сестра й показала язика. Чоловік насупився, та потім усміхнувся. Не припиню дивуватись його добродушності. 

— До речі, а де Злата й Денис? — запитала Лена.

— Цього року вони поїхали до Карпат, — нагадав Роман. Я опустила погляд, намагаючись збагнути, чи чую це вперше. Ні, здається, коли я зателефонувала Златі того вечора, сестра спочатку казала щось таке, та я поспішала поділитись із нею проблемами щодо квартири. 

Як же так виявилось, що всі двоюрідні брати й сестри Дениса в курсі, де він, а єдина рідна сестра Злати ледь згадала про це лише після згадки про Карпати від інших? Раніше б я, мабуть, і не звернула на це уваги, та зараз, порівнюючи, зрозуміла, що я жахлива сестра.

Моєї талії ледь торкнулась чиясь рука, а тоді до носа донісся вже знайомий мʼякий запах. 

— Ей, це нормально, що твої думки були зайняті іншим, — сказав тихо Роман. Я помітила, що в кухні залишились лише ми. 

— Звідки ти?..

— Ти ледь не плачеш. 

Тоді я дійсно схлипнула. Взявши зі стола святкову серветку (до речі, вона хоч й кольорова, та все одно симпатична), чоловік простягнув її мені. 

— Це все шампанське, — знайшла собі виправдання, стискаючи серветку. Роман кинув погляд на напівпорожній бокал поряд зі мною, однак коментувати не став. Насправді це був вже другий бокал, та я не стала вносити ясність. Лише взяла його до рук й миттю осушила. — Смачне. 

Чоловік дивився на мене з тривогою, від чого ставало дещо ніяково. Я адекватна людина, і, які б емоції не вирували у мене в душі, не стану псувати ними свято іншим. Зачепившись вказівним пальцем за його пальці, я, немов та дитина, повела чоловіка за собою до столу у вітальні. Та щойно ми опинились у полі зору інших, одразу прибрала руку. 

З накритим столом й купою людей у кімнаті стало менше простору, та все ще достатньо для того, аби почуватись комфортно. Лише побачивши це, я зрозуміла справжнє призначення приміщення — вітальня просто створена для святкувань, пишних зборів та великої компанії. Я пригадала, що в батьківському домі, нехай він і був просторий й двоповерховий, не було де розміститись навіть сімʼї у повному зборі — батькам, Златі й Денису й мені з Вадимом. Бо стіл на першому поверсі в кухні вміщав вільно максимум чотири особи — якщо було більше народу, всі торкались ліктями й маму це бісило. На другому поверсі була простора кімната, але нести туди стіл тато вважав безглуздим заняттям. Отже, сімейні воззʼєднання в нас проводились лише влітку, коли можна було сидіти в альтанці, або в інший час у ресторанах. 

І вже точно мій тато не морозився б на вулиці взимку, аби приготувати шашлики. Та зараз хлопці, що провели останні хвилин сорок на вулиці, зовсім не виглядали засмученими. Андрій налив з термоса глінтвейну собі й братові, а потім запропонував іншим. 

Клянусь, це були найсмачніші мʼясо й глінтвейн у моєму житті. 

На фоні грала святкова музика, але я її не чула: з головою занурилась у розмови. Назар, що на вид був старший від Маші на рік чи два, з таким завзяттям розповідав про свою таємну поїздку до нової дівчини в сусідню область. Батьки йому забороняли, що логічно, але хлопець знав, що його брати й сестра не здадуть його. Назар розповідав про свої пригоди з таким ентузіазмом, що я й сама не помітила, як захопилась його розповіддю.