Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

Не можу від нього очей відірвати, бо його вольовий погляд проштопує кожен клаптик моєї душі, наче десятки емоцій, що він силою втримує всередині, починають шматувати мої думки ткацьким станком.

Дуже-дуже складно стояти прямо.

Але я тримаюся.

У нього несподівано залізна енергія, ніби вона спочатку пропускає все навколо через бетонозмішувач, і намагатися їй чинити опір... це як намагатися відкинути будівлю, що звалилася на тебе.

— Добре, — жахливо чітко вимовляє Володя Варварук, не дозволяючи моїм рукам відсунутися ні на міліметр. — Я теж тут подумав. Добре. Тільки ні на який вокзал ми не поїдемо. Я відвезу тебе на станцію Пояски.

— Т-ти... Ти? Почекай...

Я заїкаюся, і мені не соромно.

Я ще й нервово сміюся, і за це теж не соромно.

І машинально намагаюся вириватися, і от соромно, що Кувалда лінивим рухом притягує мене назад.

— Зачекай, ммм... Навіщо ти? Це далеко, та їхати туди супер-супер довго. Ти?! Упевнена, що в тебе купа справ. Це недоречно, та й узагалі...

— Так виходить, що в мене повністю відсутні важливі справи, — усміхається він легко й упевнено, а його блакитні очі — відправляють у мій бік емоції вагою в центнер.

— Та бути такого не може! — теж усміхаюся я. — Адже ти навіть не знаєш, де це знаходиться...

— Люблю дізнаватися щось нове, — злегка нахиляє Кувалда голову. Його світле скуйовджене волосся тепер після стрижки більше нагадує жорстку щітку, ніж левову гриву. — Якраз подивлюся на кулінарну школу на станції Пояски.

— Та що там дивитися, послухай, — затинаюся я, — це знову непорозуміння. І не бреши, що в тебе немає справ!

— Я брешу? — майже гарчить він і реально струшує мене. — Це ти слухай сюди, дівчисько. Я не тільки старший за тебе на двадцять два роки, різниця між тобою і мною — більша, ніж ти прожила на цьому білому світі. Між нами століття, — заряджає він мені прямо в губи. — І якщо ти нездатна це усвідомити...

— Ой ну я відразу все зрозуміла, щойно я побачила, що ви лисієте, — намагаюся махнути рукою, але живі "наручники" заважають.

Можна радісно видихнути, коли громило мене відпускає, але, на жаль, я тут же крякаю в прямому сенсі цього слова. Бо Кувалда вириває в мене рюкзак і одразу лізе всередину.

— Ти що робиш!.. Спочатку викрадення, тепер грабіж, та що це таке!..

Відбиваю свій рюкзак назад, перевіряючи, чи всі наклейки пережили полон, а ці м'ясисті пальці навпроти нахабно відкривають вийнятий назовні гаманець.

— Скільки ти там на об'яві писала? — примружується він. — Чотириста гривень? Я згоден на п'ятсот.

Але Кувалда швидко замовкає, коли перераховує вміст моєї скарбниці, і, чесно зізнатися, — я готова вже дертися!

У гаманці в мене тільки дві з половиною тисячі, ну і що таке? Навіщо робити такий вигляд?

Він неакуратно впихає купюри назад, і кидає швидкий незрозумілий погляд у бік будинку.

— У мене є ще гроші, вони просто не тут, — заводжуся я, — і знаєте, лізти в чужі гаманці...

— Ага-ага, зрозуміло. Ходімо, — засовує він гаманець у мій рюкзак і штовхає мене до Уруса. — Хутко. Мовчки. Всередину. Зараз же!