Читати книгу - "Мені не потрібен чоловік! Що значить, ви наполягаєте?!, Ольга Обська"

Розділ 7. Ви хто?

Всупереч очікуванням, погляд незнайомця не був порожнім. Скоріше, навпаки, в ньому палало небезпечно багато найрізноманітніших емоцій. А ще, здається, у вікінга виявилися непристойно блакитні очі, наскільки їхній колір можна було роздивитись при тьмяному освітленні.

Чоловік миттєво підскочив з ліжка. Як воїн, вічно готовий до бою. Щодо зросту Яна не помилилася — він був набагато вищий за неї. Він так монументально височів у тісному просторі за ширмою, що Яна різко відчула себе крихітною, хоч при своєму зрості метр шістдесят п'ять рідко переживала подібні відчуття. Що ж ти, голубонько, відразу не дала драла, а стояла роздивлялася цього монстра, а? Тепер і бігти запізно. Єдиним виправданням було, що Яні й подітися нікуди. Ну, втекла б вона з крамниці, а що далі? Блукаючи нічним містом на самоті, ще й не таких монстрів зустріти можна.

Без паніки, Яно, зберігай спокій. Не забувай, що ти тут господиня. Це взагалі-то твої володіння. Чому ти повинна звідси тікати, коли маєш повне право тут перебувати, а ось дамарієць в даній ситуації — нахабний порушник меж приватних володінь. До речі, так, вона вже майже не сумнівалася, що перед нею не майже-чоловік, а представник гірського народу. Аж надто кремезний і величезний. Але чому на ньому маска? Може, все значно простіше — це домушник, що промишляє дрібними крадіжками? Пограбував крамницю, втомився і приліг подрімати?

Ким би він не був, Яна із задоволенням витурила б його. Але різниця в габаритах підказувала, що в фізичному поєдинку перемога їй не світить. За бажання вікінг запросто скрутить її в баранячий ріг. На щастя, вираженої агресії він не виявляв. Що спонукало її все-таки сповістити гостя, що він не в себе вдома.

— Ви хто? — запитала вона, зазначивши про всяк випадок, що буквально на відстані витягнутої руки від неї на комоді стоїть з виду важкий канделябр. — Чому влізли в чужий дім і спите в чужому ліжку?

Яна щосили намагалася, щоб голос не тремтів від хвилювання, а звучав суворо і навіть грізно, щоб вікінга пробрало. Але, мабуть, вийшло не дуже, тому що вікінг не виглядав ніяково. Навпаки, він раптом криво посміхнувся і сказав небезпечно оксамитовим голосом.

— Розумію ваше здивування з приводу того, що я спав у чужому ліжку, тоді як сьогоднішню ніч я повинен був провести в своєму — З ВАМИ.

Що???

— Та хіба не ваша втеча у цьому винна? — посмішка стала загрозливо симетричною, але потім знову лівий куточок рота піднявся вище правого, і вікінг додав: — А втім, якщо поквапимося, ще встигнемо.

Ні, ну треба ж було так влипнути! Це що, все-таки майже-чоловік? Натякає на те, що якби Яна не втекла і сьома церемонія відбулася, як їй і належить, сьогодні вдень, то цю ніч вона і Моріс вже провели б як подружжя? Однак, вечір перестає бути томним. Яна знову мимоволі глянула на канделябр.

Чоловік перехопив її погляд і застережливо хитнув головою.

— Не варто.

Він безапеляційно і владно взяв Яну за руку.

— Ходімо, — але потягнув, на щастя, не в ліжко, а навпаки, на вихід з кімнати. — Вам не можна тут залишатися. Це небезпечне місце.

— Дивно чути від людини, яка в цьому небезпечному місці спала, — Яна і не подумала слідувати за ним і вивільнила руку.

— Мені нічого не загрожує. На мені дамарійський захисний браслет. Ходімо, — його пальці знову зімкнулися на її зап'ясті. М'яко, але обурливо наполегливо.

— Мені теж тут нічого не загрожує! — Яна знову спробувала чинити опір.

— Чому це? Чи не хочете ви сказати, що володієте дамарійською магією?

У його питанні звучала іронія, або навіть, скоріше, знущання. Наче він, взагалі, не допускав наявності у Яни магії. Ані дамарійської, ані будь-якої іншої.

А ось це спірне питання. З моменту, як Яна тут опинилася, вона постійно про це думала. Якщо магічний світ для неї рідний, якщо вона народилася тут, то існує ненульова ймовірність, що у неї є магічні здібності. Звичайно, далеко не кожен тут володіє магією. Сильний дар — взагалі рідкість. Але Яна плекала таємну надію розкрити в собі хоча б слабенький дар. Може, вона успадкувала від дядечка Жюля хоча б крихту таланту артефактора? Їй би це ой як стало в нагоді. Адже вся її надія повернутися додому ґрунтується поки на тому, що вона знайде артефакт з обсидіану і навчиться керувати ним.

У неї вже навіть визрів план, як перевірити свої здібності до артефакторного ремесла. Але в цю хвилину завдання перед Яною стояло інше. Потрібно було якось протистояти майже-чоловікові, який, користуючись фізичною перевагою, все ж зміг видворити її зі спальні і з маніакальною впертістю тягнув вниз по сходах на перший поверх.

— Монсіре Морісе, куди ви мене тягнете?! — обурилася Яна.

— Для початку я повинен вивести вас з цього небезпечного місця.

І чому деякі чоловіки вважають, що просто зобов'язані врятувати будь-кого, хто, на їхню думку, потребує порятунку, навіть якщо цей хтось категорично рятуватися не бажає?

— Але я не хочу йти з вами! — Яна впиралася щосили.

Тоді він змінив тактику. Просто підхопив її однією рукою за талію і притиснув до свого боку, продовжуючи, як танк рухатися до виходу. Складалося враження, що йому нічим не заважає його ноша, що чинить опір — так, невеличка комашка. Це була просто кричуща підступність, враховуючи, що, взагалі-то, дорогу їм обом освітлює Яна, що тримає свічку в руці. Хоча чому вона дивується? Її попереджали про поганий важкий характер.

— Та відпустіть мене нарешті!

Що за фамільярність? Яна здогадувалася, що нічого подібного Моріс собі досі не дозволяв. Відносини з Вів'єн у нього були сухі і відсторонені, не дарма ж вони одне одного називали на «ви». А Яну, виходить, можна тягати під пахвою?! Мститься за відмову?! У, зараза! Яна посилила амплітуду брикання. І де, скажіть на милість, кіт? Хіба він не повинен захищати хазяйку?