Читати книгу - "Проти долі, Ерін Кас "
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ох і холодно сьогодні, — говорить Іванка й кутається в куртку. Дарма я маму не послухала, потрібно було взяти шапку.
— Угу, не літо, — виходжу за нею з університету. Я свою якраз послухала, але шапка все одно лежить у сумці. — Не бурчи. Кожен новий день наближає тебе до канікул, — беру дівчину під руку, а вона усміхається.
— Мені здається, час спеціально так повільно йде, щоб я помучилась.
— Повільно? Це жарт? — зупиняюсь, а вона сміється.
— Міша обіцяв приїхати цими вихідними на один день, — говорить задоволено.
— А, ось чому ти така задоволена сьогодні, — щиро радію за неї, бо за цей час ми здружились.
— Так, чекаю не дочекаюсь. Ти на зупинку? Я проведу, — виходимо з території університету, але я різко гальмую. Змушуючи її зупинитись.
— Що? Щось забула? — дивується Іванка.
— Ні, — кажу розгублено. — Просто не хочу бачити одну знайому, — киваю невизначено на народ, що рухається з занять. Дівчина мене розуміє, хапає під руку й тягне зовсім в іншу сторону. А я навіть не озираюсь, щоб не бачити їх й не нагадувати собі про ту пригоду. Насправді я побачила Надю, яку зустрічав на автівці Олег. Я впізнала його, хоч й давно не бачила. Не хочу згадувати про той випадок і Наді не радила б з ним зустрічатись. Але це її життя, тому нехай сама вирішує, як ним розпоряджатись. Переходимо дорогу й крокуємо іншою стороною, милуючись осінньою красою.
— Слухай… — задумується дівчина, а я приготувалась до розпитувань, — а ходімо погуляємо кудись у наступні вихідні?
— Ем… Насправді… Я не дуже люблю клуби, — це, мабуть, єдине місце, куди я більше ні ногою.
— Та я теж, якщо чесно. Ми можемо піти в кіно, прогулятись в парку чи на набережній, — радує мене своїми пропозиціями.
— Не продовжуй, я вже згодна, — усміхаюсь. — Головне, щоб не клуб, — мені дуже подобається спілкуватись з Іванною, вона ніколи не питає зайвого, як і я.
— Фух, налякав! — вигукує дівчина, коли ззаду нас роздається сигнал авто. Відскакуємо вбік, обурено дивлячись на того дивака, що так голосно сигналить. За кермом той мажор, якого ми постійно бачимо біля університету з компанією.
— Далеко зібрались? — дивиться на мене, тому відповідаю за нас двох:
— Додому,— беру Іванну під руку й продовжуємо рух, але він не думає зупинятись, а їде потихеньку поряд з тротуаром.
— Сідай підвезу, — звертається тільки до мене.
— Ні, дякую, я знаю дорогу, — кидаю швидко й звертаємо з Іванкою до трамвайної зупинки. — Дивний якийсь. Навіщо причепився? — буркаю, визираючи чи поїхав він й не чекає десь дівчину, бо їй ще вертатись назад.
— Чіпляється він тільки до тебе, та й дивиться так дивно теж, — говорить подруга.
— Не вигадуй, я такого не помічала.
— А я давно це зрозуміла. І сьогодні він не просто так під’їхав. Гадаю, хоче познайомитись.
— Мені зараз не до знайомств, — відмахуюсь, щоб закрити тему.
— Тобі ще п’ять років навчатись. Ти збираєшся спілкуватись тільки з книгами? Ну, зізнайся, він же симпатичний, — смикає мене за руку.
— Ну, може… О, зараз від’їде, — махаю їй і поспішаю зайти до трамвая.
— Біжи, біжи. До завтра, — вигукує в спину Іванка і схоже чудово розуміє, що я просто втекла від розмови.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проти долі, Ерін Кас », після закриття браузера.