Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Бестія була схожа на величезного худорлявого хорта, якого хтось позбавив хвоста, очей, вух і поголив до голої шкіри. М’язи та сухожилки, вкриті сітківкою блакитних вен, рухалися під шкірою, наче ошалілі від страху змії, на голові бракувало не лише очей, а й навіть очних ям. Була лише гладенька кістка черепа, якапереходила у видовжений писок. Потвора обернула голову в її бік, немов приглядаючись, та розхилила пащу. Чорні, склисті ікла, немов виточені з обсидіану, блиснули в пародії посмішки.

— Увага-а-а! — донеслося від голови загону.

Запізно, вибухнуло пекло.

Імла наповнилася розпачливим кінським іржанням і репетуванням людей. Кайлін не стала чекати нападу й трохи стримала коня, а коли дезорієнтована потвора вирвалася вперед — узяла праворуч, повним галопом наїхала на створіння і вдарила згори. Шабля пройшла крізь потвору майже без опору, наче її тіло складалося не з кісток і м’язів, а з хрящів і слизу. Торин розтоптав напасника, поклавши вуха й перелякано ржучи. Нарешті щось його перестрашило.

Загін пішов урозсип. Кожен із вершників пустив коня учвал, аби лише швидше, аби лише подалі від блідих, напівімлистих фігур, які вистрибували з опарів та рвали обсидіановими іклами. Повз Кайлін проминуло клубовисько з кількох пекельних псів, що билися за фрагменти чогось, що хвилину тому ще було людиною. Дві бестії відірвалися від трупа. Почали заходити до неї з боків, праворуч і ліворуч, вміло координуючи свої рухи, ніби одна була дзеркальним відображенням іншої.

Вони вдарять одночасно, подумала Кайлін. Одна зробить вигляд, що нападає, а друга стягне мене з сідла. От тільки яка? Ну, сучі діти, яка буде першою?!

Третя фігура випірнула з імли ліворуч поміж Торином і бестією. Бердеф. Мчав, витягтись при землі, його палеве тіло майже зливалося з травами. Потвора відскочила, наче отримавши в бік потужного копняка. Бердеф гиркнув, а бестія, хоча й була більшою за нього, не прийняла виклику. Загальмувала й зникла в імлі.

Почувся брязкіт тятив, і потвора праворуч затнулася, ринула головою в землю та залишилася позаду.

З імли перед Торином з’явилися фігури двох вершників. Кошкодур і Дагена. Пера, кістки й камінчики, з яких дівчина зробила свої амулети, шарпалися на шнурках навсебіч, стукотіли одне об одне, шелестіли й клацали. Кінь чоловіка мчав уперед важким, неритмічним галопом, плямуючи землю темною, майже чорною кров’ю. Вона зрівнялася із Кошкодуром. Кинула оком убік, але Бердеф, вочевидь, зник.

— Кайлін! Вже недалеко. Я чула свисток Ласкольника! — Дагена в галопі накладала на тятиву наступну стрілу.

Кошкодур не відізвався. Похилений над кінською шиєю, він щось шепотів тваринці у вухо. Жеребчик спіткнувся раз, другий, шматки піни, що крапали з його морди, стали рожевими. Кайлін наблизилася ще.

— Перестрибуй! Торин зможе!

Дві примарні істоти вистрибнули з імли. Перша, в яку вдарила стріла, скорчилася на льоту й зникла в темряві, друга стрибнула високо, цілячи іклами в шию Торина. Жеребець опустив голову й ринув уперед, ударяючи потвору грудьми.

І раптом вони виїхали з імли. Випхана з туману бестія, лиш опинившись під місячним світлом, люто завила й кинулася назад. Кайлін більше нічого й не побачила, бо неслася далі.

Попереду, на тлі шарлатової заграви, виднілися фігури вершників. Вона кинула на них погляд. Десь зо п’ять десятків. Більше, ніж сподівалася. Вони призупинялися.

— Випари лише півмилі в діаметрі, — Ласкольник під’їхав із лівого боку. — А ці створіння напали, коли ми вже були на середині дороги. Якби нині імла була ширшою…

Не було сенсу закінчувати. Тоді із туману ніхто не виїхав би живим.

Кошкодур не дивився на кха-дара. Зістрибнув на землю, схопився за віжки й притулив обличчя до кінської шиї. Кайлін тепер виразно бачила бік його коня. Те, що вона раніше сприйняла за клапоть, відірваний від попруги, було чимось довгим, овальним та лискучим. Кишка. Кінь Кошкодура чверть милі біг із розірваним черевом. Тепер його вершник щось шепотів йому на вухо.

Потім різким рухом вихопив із піхов біля стегна довгий ніж та увіткнув його тварині під передню ногу. Кінь впав на коліно, зітхнув — дуже по-людськи — та завалився на бік. Задні ноги його шарпнулися в кількох спазмах та знерухоміли.

Кошкодур повільно витер ножа об штани.

— Я їздив із ним п’ять років, — вихрипів.

Кайлін зачепило, як саме він це промовив: не «на ньому», а «з ним».

— Хто, кха-даре? Хто це зробив?

— Ми довідаємося, Сардене.

— Було б добре, якби ми довідалися швидко.

По її спині пройшов мороз від самого його голосу.

— Довідаємося в Літреві. Скоро. Лише чотири милі, Сардене. І було б добре, якби ти взяв іншого коня.

Чому він так це говорить? Поволі й спокійно, як до великої, озброєної зведеним арбалетом дитини.

Кошкодур похитав головою, неспішно вклав ніж до піхов.

— Жоден кінь зараз не понесе мене, кха-даре. Не той запах. А я не хочу їхати із залізом у кулаці. Ця кров має змитися інакше.

— Сардене…

— Не непокойся за дівчат, кха-даре. У кожної з них — свої таємниці. Ти добре обрав.

Рушив уперед. У міру того, як він віддалявся, його фігура, здавалося…

— Кайлін! — Ласкольник шарпнув її за плече. — Робота чекає.

Ані словом не прокоментував того, що відбулося.

— Ти й Дагена долучаєтеся до чаардану Веторма. Він втратив більше людей. Розділяємося тут. Ви поїдете зі сходу, ми — із заходу. Намагайтеся не розпорошуватися у місті. Якщо боги дозволять — зустрінемося на ринку. Вперед!

* * *

Намагайтеся не розпорошуватися. Легше сказати, ніж зробити. Літрев насправді було плутаниною вуличок і завулків, втиснутих між найрізноманітнішими, зведеними будь-як, без ладу й складу будинками. Якщо в’їхати в такі вулички, то ними неможливо пересуватися інакше, ніж вервечкою, кінь за конем. «Не розпорошуватися»: для загону вершників це завдання у таких умовах було практично неможливим до виконання.

Коли вони наблизилися до міста, виявилося, що ситуація не настільки погана, як виглядала здалеку. Палали склади Кеверса й кілька стаєнь на околиці міста. Більшість садиб залишилися недоторканими. Сірий жорняк, з якого були зведені їхні стіни, не горів.

Перші сліди боїв вони побачили відразу, щойно в’їхали до міста. На вуличці стояв кінь. Бойовий жеребчик із се-кохландійським сідлом, умащеним кров’ю. Літрев вмів кусатися, і треба було дещо більше, ніж кілька десятків Вершників Бурі, щоби вирвати йому зуби.

Це «дещо більше» вони знайшли за мить. Чаардан Веторма вже розпався на кілька груп, кожна з яких на власну руку намагалася дістатися ринкової площі.