Читати книгу - "Третій фронт"

Залучіть приватний бізнес, борщ має бути на всіх місцевих заходах. Провели суботник — зварили й поїли борщу. Тисячі, десятки тисяч борщів мають варити щодня. — Я подивився на Тетяну Павлівну вона швидко набирала. — Це справді необхідно. Вся Україна мусить варити борщ.

— Добре. Думаю, ми зможемо це організувати, — кивнула вона. — Але я прошу вас пояснювати мету, якої ми мусимо досягти. Я довіряю вам і знаю, що якщо ви про щось просите, значить, це потрібно, — але нам доведеться пояснювати свої дії першим особам у керівництві. Тому необхідні якісь аргументи.

— Нам потрібне прикриття з повітря.

— ВПС і ППО у вашому повному розпорядженні. Є відповідне розпорядження шефа, доведене до Генштабу. Всі збройні формування з вами співпрацюватимуть.

— ВПС і ППО вчилися воювати з ВПС. У нас ворог іншого характеру, супроти якого ВПС можуть бути безсилі.

— І як ви забезпечите прикриття з повітря?

— Спробуємо активізувати вітчизняних героїв, які можуть літати. По-перше, це Людина борщу. Вона може літати зі швидкістю до двох тисяч кілометрів на годину. Але для цього їй потрібно багато енергії. Її вона може отримати лише з позитивних емоцій, пов’язаних зі споживанням борщу.

— Але в Україні й так їдять борщі! — Тетяна Павлівна була трохи роздратована.

— Їдять, але не звертають уваги на смак. Для більшості це просто рядова, звичайна їжа. Нам треба відчуття свята. Фестивальні заходи викличуть потрібні нам емоції і дадуть змогу зарядити Людину борщу.

Вона уважно подивилася на мене. Я помітив у її очах ненависть.

— Я знаю, що ви зараз думаєте. Ваш чоловік загинув на передовій, країна в небезпеці, а цей блазень верзе якусь ахінею про борщі, на яку витрачатимуться державні ресурси. Але річ у тому, що все серйозно. Незвично, дивно, але серйозно. Від наших дій залежить доля країни. Ми або програємо і перетворимося на Південно-Західний федеральний округ, або дамо відсіч.

Вона подумала, кивнула.

— Всеукраїнське свято борщу?

— Так точно. Масштабне, велелюдне свято. Нехай запалають багаття на центральних площах усіх міст і селищ, борщ мусить варитися у величезних чавунах і роздаватися натовпам. Потрібна потужна інформаційна підтримка. Телебачення, інтернет, усі мусять говорити про цей фестиваль.

— Критики скажуть, що це свято під час чуми.

— Зробіть фестиваль борщу патріотичним дійством, спробою гастрономічного спротиву окупації. Можна супроводжувати акцію збором коштів для АТО, але головне не гроші, головне — побільше варити борщу і вживати його у святковій атмосфері.

— Зрозуміла, зробимо. Вже сьогодні вдень борщ будуть варити. Що ще?

— Поки що все.

— Як ми будемо підтримувати зв’язок?

— Телефони слухають, і розташування абонента легко вирахують, — попередив я.

— Здогадуюся, — кивнула вона. — У мене є скринька у два-мережі.

— Це варіант.

— Американці запропонували допомогу із супутниковим зв’язком. Ми можемо використовувати їх можливості, вони запевняють, що там ми будемо захищені від прослуховування. Вони дали нам рації.

— Але тоді вони будуть відстежувати нас.

— Це на випадок термінового зв’язку.

— Поки що обійдемося без допомоги американців, а там уже як піде.

У двері постукали. Зайшов чоловік у камуфляжі. Високий, широкоплечий, із великим опіком на обличчі.

— Добрий день, — сказав він.

— Це — Олег Зубченко, той боєць, що допоміг у Києві. Ви хотіли його бачити, — пояснила Тетяна Павлівна.

— О, добрий день, пане Олеже. — Я підвівся і подав бійцю руку. — Дуже вдячний вам за допомогу. Без неї, боюся, нам би були кранти.

— Завжди радий допомогти добрим людям. — Він усміхнувся. — Мій позивний — Бухгалтер.

— Ви воювали?

— Так, я командував загоном добровольців, потім потрапив у полон, утік, зараз на лікуванні. — Він показав на праву ногу.

— Що з ногою? — спитав я.

Він задер штанину. Я побачив металевий протез. Ноги не було по коліно.

— Я тепер частково термінатор, як бачите.

Він усміхнувся, а я скривився.

— Хотів вам запропонувати службу… — показав на ногу, мовляв, не знав про поранення.

— Так пропонуйте. Протез дуже хороший, із ним я майже здорова людина. Бігаю щодня, нормально можу керувати автомобілем. Навіть битися можу, вже вивчив кілька прийомів.

— Чому ви втрутилися тоді? Ви ж розуміли, що ризикуєте.

— Та не дуже я ризикував. Той товариш був занадто зосереджений на вас, на мене уваги не звертав. Я став на балконі, добре прицілився і садонув із РПГ просто в голову. Вибачте, що голова впала прямо на вас і ледь не розчавила. Не думав, що так станеться.

— Вам не було тоді страшно? Це ж чудовисько.

— Було, але на війні вчишся контролювати страх.

— Але що примусило втрутитися?

— Я подумав, що то сепар.

— Сепар?

— На ньому була якась дивна військова форма, а ще ж він по-кацапськи лаявся. Схоже лаялися сепари. Ну, а в мене до них є деякі запитання. Та й РПГ був якраз під рукою. От я і вистрелив. — Він усміхнувся.

— Ну що ж, іще раз дякую, ви врятували нас, — сказав я.

— Ви говорили про якусь службу? — спитав Бухгалтер.

— Так. Але я одразу мушу сказати, що це радше схоже на самогубство. Думаю, протягом тижня мене й людей, які працюватимуть зі мною, вб’ють. Це без пафосу — кажу як є. Шансів успіху нашої справи майже немає.

— Тоді для чого за неї братися?

— Бо іншого виходу теж немає. Або ми спробуємо і нам дуже пощастить, або нас буде знищено. Такий, не дуже добрий вибір. На кону майбутнє України.

Бухгалтер спокійно подивився на мене. Я не сумнівався, що він вирішить.

— Ну, коли я був у полоні, шансів було не більше. Я готовий.

— У вас є близькі? Люди, через яких на вас зможуть впливати? Це, до речі, стосується всіх. — Я подивився на Мовчуна і Тетяну Павлівну. — Кремлядь швидко вийде на них і спробує маніпулювати вами. Якщо є змога, їх краще вивезти з країни. Кудись подалі, в Європу, а краще за океан, в Америку.

— Наші союзники в Європі можуть допомогти, — пообіцяла Тетяна Павлівна. — Моя донька вже за кордоном. Якщо у вас є близькі родичі, звертайтеся.

— Моя дівчина вагітна. Восьмий місяць, — сказав Бухгалтер.

— Ми вивеземо її, — пообіцяла Тетяна Павлівна.

— Ну, тоді я в команді.

— А ти? — Я спитав Мовчуна.

— Батьки померли, дружина пішла. Хіба що кота вивезти. — Він розвів руками.

У двері постукали. Зазирнув якийсь хлопець у камуфляжі.

— Усе готово, — доповів він.

— Ходімо.

Тетяна Павлівна повела нас до великого приміщення, в якому на стелажах лежала зброя.

— Вибирайте, кому що потрібне. Дозволи на зброю готуються, але зайвий раз нею краще не світити. Ми не хочемо афішувати вашу діяльність правоохоронним органам, тому не сповіщаємо про вашу групу. Якщо затримають, тоді вже визволятимемо.

Мовчун