Читати книгу - "Вілла Деккера"

Слова комісара під моїм пером набирають дещо пафосного звучання, але мої читачі таке люблять, ­репортаж не повинен викликати огиди, а подекуди навіть має схиляти до співчуття: «Одних вигнала на узбіччя нужда й безробіття, інших — конфлікт з параграфами карного кодексу. І ті й ті мають поважні причини, аби при появі поліції зашитися в найтемніший кут нашвидкуруч зімпровізованих леговищ, і навіть ще там закривати дбайливо обличчя: одні з сорому, а інші, остерігаючись розпізнання. Допіру там, у протухлій атмосфері бруду, нужди і безнадійного ранку, є змога наочно переконання, як виглядає деморалізація. Ті самі постаті, яких бачиш при світлі дня на вулицях міста, не роблять такого гнітючого враження, бо навіть і в тому безпретензійному світку зобов’язують певні засади перед виходом у широкий світ. Вони миються і чистять вбрання та взуття. Але там свої серед своїх не завдають собі жодної зайвої праці. Тільки там побачити можна трагічний образ падіння людської гідності, який на понурому тлі розвалин цегельні стає особливо приголомшливим».

2

«Брістоль» на Легіонів[33] пульсував неоновими вогнями й манив голосною музикою. Я увійшов і відразу потрапив у середовище публіки, яка реготала, танцювала і пила з таким запалом, наче то було святкування Нового року.

Я підійшов до бару і запитав про Бронка.

— Оно в карти грає,— кивнув бармен на столик, до якого не сягало світло жирандолі.

За столом сиділо троє, всі в капелюхах, у кожного з писка стирчала папіроса.

— Той в картатій маринарці? — запитав я.

— Нє,— сказав бармен.— Той у сорочці з закасаними рукавами. Коли в Бронка рукави не закасані, з ним ніхто грати не сяде.

Бронко виглядав так, мовби зійшов з кіноекрана — типовий підкорювач удовиних сердець: прилизане і змащене бріоліном блискуче волосся, тоненькі вусики і золотий сиґнет на пальці. Помітивши мене біля столу, Бронко підняв голову. Я підморгнув йому. Він поклав карти на стіл і сказав:

— Всьо, хлопаки, фалюйте. Маю справу на мільйон.

Ті двоє не надто приязно зиркнули на мене, але слухняно вшилися.

— Сідай коло мене, бо, коли музики заграють, не будемо одне одного чути,— сказав Бронко.— Шо будеш пив?

— Коньяк.

Він похитав головою:

— Я би ті не радив. Вони закалапуцькають якусь холєру і скажут, жи то коньяк. Але я ті вгоджу чимось ліпшим.— Він покликав кельнера і сказав: — Принеси моєї.

— Скільки? — поцікавився кельнер.

— Чвертку. А до того чорний хліб і шкварки.

— І що то за напій? — запитав я.

— А во спробуєш. Перша кляса. Мій кумпель жене з пшениці і ячмінного солоду, а потім витримує в ду­бових висмалених діжках. Старовинний шкоцький рецепт.

— І вони цим напоєм тут торгують? — здивувався я.

— Для своїх.

— І як він у них називається?

— У’іскі!

Я засміявся. Кельнер приніс замовлене і поставив на столику. «У’іскі» налите було в прозору карафку і мало приємний світло-каштановий колір. Кельнер налив нам у чарки і відійшов. Я взяв свою й понюхав. Пахло цілком пристойно.

— Га? — кивнув Бронко на карафку.— Перша кляса.

Я випив. Авжеж, це й справді був добрий напій.

— Так, ти не збрехав,— погодився я.— Перша кляса.

Ми закусили хлібом зі шкварками, і Бронко промовив:

— Дивисі. Заки ти туди прийдеш, я вже там буду крутився. Ти за мною позирай. Я виберу такий момент, жиби віцеконсул сів біля грального столу, а не стояв. І вдам п’яного. Перечеплюся ніби і звалюся на него. А в руках у мене вже буде гаманець. Ну, ти тоді й підскочиш. Тіко не вали мене моцно по писку. Бо я теж можу.

— Ти забув, що будеш п’яний,— засміявся я.

— Нічо-нічо, коли мене б’ють по писку, я скоро тверезію.

— А ти в своєму житті вже крав чужі гаманці?

— А чо ти питаєш?

— Ну, бо хочеться знати, наскільки ти це вправно ­робиш.

— Хочеш знати? — усміхнувся він.— Ти вже це знаєш.

— А то ж як?

— А помацай кишені.

— Курва! — здивувався я, запхавши руки в кишені.— Ти витяг в мене сотку.

Бронко простягнув мені банкноту, тримаючи між вказівним і середульшим.

— Ти так двома пальцями й витягнув? — запитав я.

— Йо. Не носиш гаманців?

— Мені все здавалося, що так безпечніше. Та й ніколи я не ношу з собою більшої суми.

— Ну, то вип’ємо за знайомство. Кисіль казав, що ти репортер. Але там, в казині, ліпше тобі прикидатися кимось іншим.

— На жаль, багато хто мене знає. Може, й віцеконсул пізнати.

— Тоді моя тобі порада. І то забездурно. Не хвалися працею в газеті перед тими, хто тебе ще не знає.

Дорогою додому я зазирнув до кнайпи Мусяловича. Людвіка була в суконці Емілії. Я поволік її до себе. Вранці я сказав, аби забрала собі всі ті сукні. А вона від­повіла:

— А нащо? Най в тебе будуть. Все одно я збираюся до тебе переїхати.

Я вдав, що не почув.

3

Дівчина вийшла з ресторації добряче підхмелена. Її похитувало, вона відчувала втому, протанцювавши кілька годин. Кавалер чекав на вулиці й курив. Йому вдалося її вмовити, щоб повела до себе. Та й чому б ні? За десять золотих! То не щодня така пропозиція. Давно вже вирішила, що за малі гроші ні з ким не піде й до себе не поведе. А цей має. Вгощав і її, й інших дівчат.

Йшли мовчки. Тепла погідна ніч звучала сюркотом стрикоників з парку Костюшка, рехканням жаб у ставку і писком кажанів. Вони йшли вулицею Третього Мая[34], а на розі Словацького вона попрохала:

— Дай закурити.

Чоловік вийняв цигарничку, відчинив і простягнув. Його теж похитувало від випитого. Дівчина взяла папіросу, а він припалив.

— Гроші наперед,— сказала вона.

— Ще чого! — обурився він.— Ми ще не дійшли до твоєї хати.

— Вже близько.

— В хаті дам.

— Нє. Я винна шимоновій[35],— збрехала вона.

Насправді не була винна, але домовилася, що буде віддавати їй зарібок на зберігання після того, як один клієнт спочатку дав їй гроші, а потім, по всьому, забрав та ще й по писку траснув. Послугами альфонса вона воліла не користуватися, бо вона ж не повія. Вона не лазить вулицями, як ті… Ні, вона ніколи так низько не опуститься.

— Шо мені до твоєї шимонової? — буркнув клієнт, але поліз у кишеню і простягнув п’ять золотих.— Решту ­потім.

— Нє,— захитала вона головою і відвела його руку набік.— Так не піде. Мене не здуриш.

— Я не збираюся тебе дурити. А ти можеш.

— Я? — Вона щиро обурилася.— Іди ти під три чорти! Забирайся! Я передумала!

Він намагався її заспокоїти, але вона відштовхнула його і, спотикаючись на високих обцасах, пішла в напрямку вулиці Крашевського попри парк. Чоловік ще хвильку дивився їй услід, потім сплюнув і поплуганився до центру.

Дівчина йшла, відчуваючи, як хміль її все дужче й дужче пробирає. Раптом її охопила тривога. Вона стала озиратися, поглядаючи на парк, звідки долинали шелест і шемріт, мовби хтось таємничий нашіптував щось невиразне. Їй хотілося бігти, але була дуже натомлена. Лунко цокотіли кроки. Врешті скинула мешти і далі йшла боса. Йти стало легше.

Темрява заволоклась туманом. До її будинку зоставалося метрів сто, коли почула хурчання авта, яке під’їхало до парку. Світло фар протяло