Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

Золото Томаса Варгаса

До того часу, коли розпочалася несосвітенна веремія прогресу, ті, хто мали якісь заощадження, закопували їх у землю — це був єдиний відомий спосіб зберігати гроші, але потім люди довірилися банкам. Коли проклали шосе й автобусом стало легше діставатися до міста, люди обміняли свої золоті та срібні монети на барвисті папірці й поклали їх до сейфів, наче які скарби. Томас Варгас реготався з того, бо ніколи не вірив у цю систему. Час довів його слушність, бо щойно урядуванню Благодійника Нації настав кінець — а воно, подейкують, тривало років із тридцять, — купюри не вартували геть нічого, і чимало з них люди понаклеювали на стіни як оздобу й прикру згадку про наївність їхніх власників. Поки всі писали листи новому президентові та до редакцій газет, скаржачись на всенародну аферу з новими грішми, Томас Варгас зберігав свої золоті монети в надійному місці, під землею, хоча це не вгамувало його звичок скнари та жебрака. То був безсовісний чоловік, який позичав гроші, не маючи наміру їх повертати; його діти жили надголодь, а жінка ходила в лахах, а він тим часом носив фетрові капелюхи й курив дорогі сигари. Томас Варгас не сплачував навіть внесок до школи: шестеро його дітей навчалися безкоштовно, бо вчителька Інес вирішила, що, поки вона при здоровому глузді й має сили працювати, в селищі не буде жодної дитини, яка◦б не вміла читати. Роки не приглушили його шал задираки, пияка та бабія. Томас Варгас уважав за честь бути найбільшим мачо в околі, про що горлав на майдані щоразу, коли алкоголь потьмарював йому розум, та ще й вигукував на все горло імена зваблених дівчат і байстрюків, у жилах яких текла його кров. Якщо йому вірити, то їх він мав близько трьохсот, бо під час кожного такого нападу згадував різні імена. Поліцаї часто затримували його, а лейтенант особисто кілька разів бив його плазом шаблі по сідницях, сподіваючись виправити Томасові Варгасу вдачу, але це зарадило не більше, ніж напучення священика. Насправді він поважав лише крамаря Ріада Халабі, тож сусіди бігли до крамнички, коли їм здавалося, нібито підпилий Томас Варгас лупцює жінку чи дітей. У таких випадках араб прожогом вихоплювався з-за прилавку, забувши навіть зачинити свій заклад, і — задихаючись од праведного гніву — з’являвся на ранчо Варгасів, щоб навести там лад. Утім, йому не доводилося довго вмовляти господаря: забачивши його, старий одразу вгамовувався. Ріад Халабі був єдиною людиною, здатною присоромити цього забіяку.

Антонія С’єрра, дружина Варгаса, була на двадцять шість років молодшою від нього. В◦сорок років це вже була виснажена жінка, в роті якої майже не залишилося здорових зубів; її загартоване тіло мулатки зробилося безформним через працю, пологи й аборти, а проте вона ще зберігала залишки давньої гордості й звичку ходити з високо підведеною головою, вихиляючи стегнами: це був присмак колишньої вроди, неймовірна гідність, що уривала найменшу спробу її жаліти. Антонії насилу вистачало годин, щоб переробити все за день, бо жінка не лише доглядала дітей та курей і поралася на городі, а й варила обід поліцаям, прала чужу білизну й прибирала в школі, щоб заробити кілька песо. Часом її тіло було всіяне синцями, і хоча ніхто ні про що не питав, уся Агуа Санта знала, що це чоловік відперіщив її палицею. Лише Ріад Халабі та вчителька Інес наважувалися — так, щоб не образити, — робити їй скромні подарунки: якийсь одяг, харчі, зошити та вітаміни для дітей.

Чимало принижень довелося стерпіти Антонії С’єррі від чоловіка, який навіть оселив у їхньому домі коханку.

До Агуа Санти Конча Діас приїхала в кузові однієї з вантажівок нафтової компанії в такому жалюгідному стані, що скидалася на примару. Водій зглянувся, побачивши на дорозі босу дівчину з вузликом за плечима та черевом вагітної жінки. Проїхавши через півселища, вантажівка зупинилася біля крамнички, тож Ріад Халабі перший взнав новину. Він угледів дівчину на порозі свого закладу і з того, як та скинула перед прилавком клунок, одразу зрозумів, що приїжджа неодмінно тут залишиться. Вона була зовсім юна, смаглява та малоросла; її кучеряве, вигоріле на сонці волосся було таке скуйовджене, наче його давним-давно не торкався гребінець. Як зазвичай, коли до нього заходили відвідувачі, Ріад Халабі підсунув Кончі стільця, подав склянку ананасового напою й налаштувався вислухати перелік її пригод чи нещасть, але дівчина говорила мало, натомість висякала пальцями ніс, втупивши погляд у підлогу й нарікаючи на щось крізь зуби, а з її очей по щоках повільно котилися сльози. Нарешті араб уторопав, що вона хоче бачити Томаса Варгаса, й послав когось по нього до шинку. Зачекав на старого в дверях, а щойно уздрів перед собою, вхопив за руку й, не давши оговтатися, поставив перед прибулою.

— Дівчина каже, що дитина твоя, — мовив Ріад Халабі лагідним тоном, до якого вдавався, коли був розлючений.

— Це неможливо довести, турку. Завжди відомо, хто матір, а щодо батька ніколи немає певності, — озвався Томас Варгас; хоч і спантеличений, він спромігся лукаво підморгнути, але цього ніхто не оцінив.

Тепер прибула заплакала ревно, бурмочучи, що не припхалася◦б з такої далечіні, якби не знала, хто батько дитини. Ріад Халабі насварив Томаса Варгаса, мовляв, який безсоромник, за віком він годиться дівчині в дідусі, і нехай не думає, що селище й цього разу пробачить йому гріхи. Та коли плач дівчини перейшов у ридання, араб сказав нарешті те, чого всі від нього чекали:

— Гаразд, доню, заспокойся. Можеш якийсь час, принаймні до народження дитини, пожити в мене.

Конча Діас затужила ще голосніше й заявила, що не житиме деінде, а лише з Томасом Варгасом, бо заради цього й приїхала. Повітря в крамниці загусло, запала тривала мовчанка, чути було тільки лопаті вентилятора під стелею та жіночі схлипи, і ніхто не наважувався сказати їй, що старий одружений і має шістьох дітей. Кінець-кінцем Варгас узяв клунок мандрівниці й допоміг тій підвестися.

— Що◦ж, Кончіто, коли ти цього хочеш, годі балачок. Ходімо зараз◦же до мене додому.

Тож повернувшись з роботи, Антонія С’єрра побачила, що в її гамаку спочиває інша жінка, і вперше їй забракло гордості, щоб приховати свої почуття. Її прокльони понеслися центральною вулицею, їхнє відлуння долинуло до майдану й проникло в усі оселі, сповіщаючи, що Конча Діас огидна щуриця, і вона, Антонія С’єрра, псуватиме їй життя, доки не