Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

То були сільські дівчата. Вони виросли на півдні країни, де їхніми предками користувалися як сільськогосподар­ськими машинами. Однак білі фермери на півдні вже не використовували машини, зроблені з м’яса, тому що машини, зроблені з металу, були дешевші і надійніші і пот­ребували простішого житла.

Тож чорні машини мусили забратися звідти або вмерти з голоду. Вони приїхали до міста, тому що всі інші місця мали ось такі знаки на огорожах і деревах:

Кілґор Траут одного разу написав оповідання «Це значить тобі». Дія відбувалася на Гавайських островах, там, куди мали виїхати щасливі переможці лотереї Двейна Гувера в Мідленд-Сіті. Кожен клаптик землі на цих островах належав лише сорока особам, і в оповіданні Траут змусив тих людей вповні скористатися своїм правом власності. Вони всюди розві­шали знаки «Стороннім вхід заборонено».

Це створило жахливі проблеми для мільйонів інших людей на островах. Закон земного тяжіння вимагав, щоб вони прикріпилися десь на поверхні. Або вони стоятимуть на землі, або вийдуть в море і стрибатимуть біля берега.

Але тоді федеральний уряд ухвалив невідкладну прог­раму порятунку. Кожному чоловікові, кожній жінці і дитині, які не володіли майном, надавали велику кульку, наповнену гелієм.

З кожної кульки звисала мотузка з кріпленням. За допомогою кульок гавайці могли далі населяти острови, не чіпляючись до речей, якими володіли інші люди.

Тепер проститутки працю­ва­ли на сутенера. Він був гордовитий і жорстокий. Для них він був богом. Він відібрав у них свобідну волю, що було цілком нормально. Вони і так її не хотіли. Здава­лося, вони віддались на волю Ісуса, наприклад, тож тепер могли жити безкорисно і довірливо — різниця хіба та, що віддались вони на волю сутенера.

Їхнє дитинство скінчилось. Тепер вони вмирали. На їхню думку, Земля була планетою дурисвітів.

Коли Траут і адміністратор кінотеатру, два дурисвіти, сказали, що не хочуть жодних розваг дурисвітів, вми­рущі діти потюпали геть, їхні ноги чіплялися землі, відри­валися, тоді знову чіплялися. Вони зникли за рогом. Траут — очі й вуха Творця Всесвіту — пчихнув.

— Будьте здорові, — сказав адміністратор. То була повністю автоматична відповідь будь-якого американця, який почув чийсь пчих.

— Дякую, — сказав Траут. Так сформувалася тимчасова дружба.

Траут сказав, що надіється безпечно добратись до деше­вого готелю. Адміністратор сказав, що надіється доб­ратись до станції метро на Таймз-сквер. Тож вони пішли разом, підбадьорені відлунням своїх кроків від фасадів будинків.

Адміністратор трохи розповів Траутові про те, якою виглядала для нього планета. Це було місце, де в нього була дружина і двоє дітей, сказав він. Вони не знали, що він керує кінотеатром, де показують порнофільми. Вони дума­ли, що він допізна працює консультантом як інженер. Він сказав, що планета вже не потребує інженерів його віку. Колись інженерів обожнювали.

— Важкі часи, — сказав Траут.

Адміністратор розповів, що брав участь у розробці ізоля­ційного чудо-матеріалу, який використовували на ракетах до Місяця. Це був фактично той самий матеріал, який надав будинку мрії Двейна Гувера в Мідленд-Сіті його чудесних ізоляційних властивостей.

Менеджер нагадав Траутові слова першого чоловіка, який ступив на Місяць: «Маленький крок для людини, великий стрибок для людства».

— Хвилюючі слова, — сказав Траут.

Він озирнувся через плече, помітивши, що за ними їде білий «олдсмобіль» моделі «Торонадо» з чорним вініло­вим дахом. Ця машина на чотири сотні кінських сил, з переднім приводом, хуркотала зі швидкістю три милі на годину за десять футів позаду них і вздовж самого тротуару.

Це було останнє, що Траут пам’ятав, — «олдсмобіль» позаду них.

Коли отямився, він стояв навкарачки на ганд­больному майданчику під мостом Квінсборо на П’ятдесят дев’ятій вулиці, неподалік від Іст-рівер. Штани і труси були спущені на щиколотки. Гроші пропали. Пакунки валялися довкола нього — смокінґ, нова сорочка, книжки. З одного вуха сочилася кров.

Поліція застала його в мить підтягання штанів. Вони засліпили його ліхтариком, коли він притулився спиною до гандбольного щита на майданчику і заціпеніло вовту­зився з ременем і ґудзиками на ширіньці. Поліціянти вирішили, що вони спіймали його на якомусь порушенні громадського порядку, спіймали за роботою в обмеженій палітрі старого чоловіка — виділенням і алкоголем.

Він не зовсім був без цента. В кишені для годинника залишилося десять доларів.

У шпиталі встановили, що Траут не був серйоз­но поранений. Його відвезли до поліційного відділка, де допитали. Він міг сказати тільки одне: його викрало абсолютне зло в білому «олдсмобілі». Поліціянти допи­тувались, скільки людей було в машині, який був їхній вік, їхня стать, колір шкіри, манера говорити.

— Усе, що мені відомо, — це навіть могли бути не земля­ни, — сказав Траут. — Усе, що мені відомо, цю машину міг захопити розумний газ із Плутона.

Траут сказав це дуже невинно, але його коментар виявився першим мікробом в епідемії отруєння мізків. Ось як хвороба поширилась: наступного дня репортер написав статтю для «Нью-Йорк Пост» і почав її цитатою Траута.

Стаття з’явилася під заголовком:

БАНДА «ПЛУТОН» ВИКРАДАЄ ДВОХ

Траутове ім’я було подано як Кілмер Троттер, до речі, адреса невідома. Вік вказано вісімдесят два.

Інші газети скопіювали історію, дещо її переписали. Всі вони пристали на жарт про Плутон, зі знанням справи говорили про банду «Плутон». І репортери допитувались в поліції нової інформаціюї про банду «Плутон», тож поліціянти шукали інформацію про банду «Плутон».

Тож ньюйоркцівців, які мали стільки неназваних страхів, легко навчили боятися чогось на позір визначеного — банди «Плутон». Вони купили нові замки для дверей і ґрати на вікна, щоб захиститись від банди «Плутон». Вони перестали ходити в театри ввечері, боячись банди «Плутон».

Закордонні газети поширювали страхи, друкували ста­тті про те, як тим, хто надумає відвідати Нью-Йорк, триматися певних вулиць на Мангеттені, бо так їм, може, пощастить уникнути банди «Плутон».

В одному з численних ґетто Нью-Йорка для чорношкірих людей, у підвалі закинутої будівлі зібралася група пуерториканських хлопців. Ще малі, але їх баг­ато і вони рухливі. Їм хотілось бути страшними, аби захистити себе, своїх друзів і сім’ї, зробити те, чого не робила поліція. Також