Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

«Доля прийде — руки зв’яже»

-Прийшла наречена, прийшла... - прокаркав старечий голос, - а я тобі що казала? Не вірив?

-Мамо, я її двадцять років чекав! Звісно не вірив! - пролунав другий голос, гарний, з характерною чоловічою хрипотою, - і зараз до кінця не вірю!

Степанія відчула, що лежить на чомусь жорсткому і не може поворухнутися. Навіть очі відкрити сили немає.

-А ти повір! Привела все ж таки доля Свирянку твою прекрасну... - і чомусь «прекрасну» прозвучало як образа - не прогледь тепер!

-Мам, я старий вже для цих ігор, чесне слово! Що я, як дурень змагатимуся, віники носитиму? Не моє це!

-Бач, старий вишукався! А ти підніми дупу, будь ласкавий, і букетика прикупи, ручки не відваляться!

-Ну, букетик, це добре! Це я зможу! Але змагатися з сопляками цими розмальованими - не буду! Ти що, характер мій не знаєш?

-А ти що, всіх вже бачив? – поцікавився жіночий голос.

-Не всіх, поки що чотирьох тільки! Як з картинки! – з досадою відповів другий, чоловічий голос.

-А ти на їхню красу не дивись! Баби – вони серцем люблять! Нащо серцю краса? - Повчально сказала стара.

-Таку потвору як я, навіть печінкою не полюблять! - і до чого розпачу багато в тому голосі пролунало, Стьопці аж серце запекло.

-Так і шо? Знімаєшся з наречених? - з тривогою прокаркала стара.

-Знімаюся! - гірко, але рішуче відповів, мабуть, колишній Стьопцін наречений.

-Ой дурний, ой дурний!

«Не сподівайся на «можливо»»

             Степанію облили холодною водою. Вона скрикнула і прийшла до тями. Сіла посеред дідової кухні, на всі боки дивиться, зрозуміти нічого не може. Звідки вода, що за голоси? І потім як розплачеться!

-Ти чого, господарочко? Болить де? – голос Лукерії звучав злякано.

-М-мене... наречений... кинув! - схлипнула Степанія.

-Шо? Коли? Бути такого не може! - здивувалася Лукерія, і здається, Кропивка погладила утішливо по мокрому волоссю.

            Степаня, схлипуючи, розповіла їм те, що чула. Поки розповідала, прийшла до тями остаточно, сльози витерла, і каже:

-Не зрозуміла, а чого я на підлозі і мокра?

-Так ти ж  знепритомніла! Перелякалися ми…

-Дивно,  жодного разу не непритомніла…

-Здається мені, знаю я що сталося... - прошепотіла Лукерія, - переодягнися, не то застудишся, а потім поміркуємо…

-І у що ти мені пропонуєш перевдягатися? - єхидно запитала Степанія, - Єгорич злопав мій гардеробчик!

-Вибачте, панночко! – завів свою шарманку Єгорич.

-Та годі тобі, Єгорич, я не злюсь! Просто констатую!

-А не біда! У дідовій опочивальні, у скрині, повно одягу  Явдошки Іллівни! Бери, не соромся!

-Дякую тобі у ганчірочку! - відвісила Степанія уклін, але покірно пішла до опочивальні.    

Відчинила скриню і одну за одною стала витягувати речі. Витягала і іржала, за боки хапалася, уявляючи себе у цих одежинках.

-Лу-лукеріє… якщо я таке носити буду… ти мене заміж… ніколи не віддаси…

-Чом це?

-Подивись тільки!

            Степанія витягла найкрасивішу сукню, що знайшлася у скроні: яскраву, квітчасту, з якоїсь хрусткої тканини. Рукави у неї були дзвіночком, комір на ґудзиках під горло, довжиною до п'ят, але не це найсмішніше. Розміром сукня було разів на п'ять більше за необхідний. Степаня хоч і сама вона була жінка видна, висока та у кістках широка… та ще десь…

-М-да... Явдошка Іллівна помітніша за тебе була... Ех, яка краса потонула... Гаразд, халатик там є фланелевий, одягай, а я поки що ганчірки твої непотрібні просушу!

-Нормальні у мене ганчірки! Джинси, між іншим, фірмові! Багато ти розумієш! - образилася Степанія, одягаючись у безрозмірний халат блакитного кольору. Ґудзики застебнула, перед дзеркалом покрутилася.

-Мати Василева… У мішку і то гарніша була б…

-Проте тепло! - припечатала Лукер'я.

-Угу! Віщай вже, казкарка! – простогнала Степаня, на ліжко залазячи, - сил моїх немає вже на таємниці твої… – зітхнула голосно, передчуваючи дикий головний біль. «А пігулок-то немає, Єгорич і їх зжер…»

-Очі б помила, дивитися боязко...

-Ох і шкідлива баба, ти! – заступився за господарку Єгорич, -відчепись від панночки!