Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Сучка!

— Цим ти нічого не досягнеш. Хіба тільки того, що в якийсь момент тобі стане нічим відливати. Я реготатиму до кольки в боці.

— Я тебе вб'ю.

Він набрид мені. Навіть убивати його мені перехотілося. Нащо? Я просто залишу його тут — так, як є. Він зовсім не Гудіні, тому все скоро прийде до логічного завершення.

— Як знаєш. Шкода. Але ти не лишаєш мені вибору.

Я збираю речі, а дві пари очей спостерігають за мною. Ед, чортів кретин. Треба було мені сховатись за тим каменем, хай би його прикінчили ті молодці — ба ні, влізла. Мала рацію тітка Роза, коли казала: «Не хочеш собі зла — не роби людям добра». Тітка Роза завжди мала рацію.

— Уставай, Еде. Ми йдемо звідси.

— І залишимо його тут?

— Так.

— Але це жорстоко! Він же загине!

— Ну то що? Волієш сам загинути? Гадаєш, він просто собі перехожий? Знайшов Червону Шапочку! Тут не центр Нью-Йорка, тут не буває просто перехожих. Чи ти забув, як тебе гнали крізь джунглі?

— Але ж не цей чоловік!

— А ти звідки знаєш? Якщо він випадковий перехожий, чому не скаже мені про це? Адже я не спитала в нього нічого такого, заради чого варто померти. Я не вимагала від нього зради державних таємниць, ти помітив? І що він сказав на це, ти чув. Він обіцяв убити мене. І в мене немає підстав йому не вірити. Він уб'є нас, якщо ми його звільнимо, або наведе на наш слід тих, інших. Тобі цього дуже хочеться?

— Ні, але так теж не можна.

— Хто тобі сказав? Досить балачок, ходімо. Наплічник його теж візьмемо, він йому все одно вже не знадобиться.

— Я так не можу.

Усе, він довів мене до точки кипіння. Бовдур. Він так не може! Ходяча всесвітня совість. Натомість я можу, ще й як!

— Гаразд. Ось твій наплічник, залишайся тут. Я зробила для тебе все, що могла, тож прощавай. На твої морально-етичні шукання я не маю часу.

Я скидаю на землю поклажу і йду до виходу. Скільки часу змарнувала з цими йолопами, подумати тільки! Уже могла б бути десь там, далі! Сонце ще не повернулось під потрібним кутом. Тьмяна темно-зелена пелена огортає мене й одразу забиває подих. Місцина досить відкрита, але одяг уже прилип до тіла. Прокляття! Не люблю цього відчуття. Зате тут немає левів.

— Торі!

Та йди ти під три чорти, кретине! Терпіти не можу цієї чисто цивілізованої заморочки: насильство неприпустиме, ніколи й нізащо! А самі що вчинили в Югославії? Так то ж десь, то ж не на очах! Вони не вміють дивитися правді в вічі. От за це й заплатять. Принаймні Ед заплатить точно, і просто зараз.

— Торі, почекай, Торі!

Він вигулькнув з-поміж струмків, знічений і винуватий. Чортів ідіоте, де ти тільки взявся на мою голову?

— Чого горлаєш?

— Із тим чоловіком негаразд. Будь ласка, повернися, поглянь.

Найдужче мені хочеться зараз хвицнути його по мармизі. Він розв'язав того аборигена, в нього відновлюється циркуляція крові і з ним якийсь час справді буде негаразд, але це минеться.

— Ти не можеш покинути нас тут!

— Еде, я не наймалась тобі в гувернантки. І я не хочу вічно блукати джунглями, підбираючи всіх поранених і юродивих, що трапляться на шляху. І не треба мені говорити, що я можу, а що — ні.

— Торі, будь ласка…

Я мовчки повертаюсь і йду. Я багато що можу зробити й витерпіти. Але дурості я витерпіти не можу, а те, що вчинив Ед, інакше як дурістю не назвеш. І це вже не вперше. Дивно, а там, у літаку, він здався мені зовсім іншим. Або я помилилась, або він не той, за кого себе видає. І тоді постає питання: а чи не причетний Ед до падіння літака? Дуже можливо.

— Торі, чекай!

Він біжить за мною, як загублена дитина. Боже мій, де поділися сильні тілом і духом лицарі? А дідько їх знає, де вони поділися. Мабуть, дістались іншим жінкам. А мені лишилися тільки нікчеми й слиньки, одержимі ідеями всесвітнього братерства.

— Ти взяв свій наплічник?

— Так. Торі, я…

— Це було твоє рішення, Еде. Повір мені, воно ще вилізе нам боком, і навіть дуже скоро.

— Торі, я не міг…

Я з розмаху б’ю його в щелепу, аж рука стерпла. Чорт забирай, я ненавиджу ці розмови! Є один-єдиний закон на світі: вціліти або ні. І мої шанси вціліти суттєво зменшуються, доки за мною буде бігти Ед. Від нього забагато шумових ефектів, і взагалі. Мені потрібен чоловік, який може все.

— Ти вдарила мене!

— Так. І заткнися, коли не хочеш дістати ще.

— Я просто повірити в це не можу — ти мене вдарила!

— Так, ґрінґо. І повір мені, вона абсолютно правильно зробила.

Він підійшов зовсім тихо. Якби не Едові зойки, я б його почула, а так… Швидко ж він відновився!

— Віддай мені пістолет, він для тебе завеликий, — його очі насмішкувато примружені. — Американці дивні, так? Мене це завжди трохи нервувало. Віддай мені зброю.

— Спробуй, забери!

— Чорт, саме цього мені хотілося б уникнути.

— Отож.

— То, може, поговоримо?

— Щось змінилося?

— Так. Тепер я вільний і наші очі перебувають на одному рівні.

Усе б нічого, якби не одна деталь. Я бачу поміж деревами людей у камуфляжній формі. Вони таки наздогнали нас: хтось дуже впертий керує ними, хтось упертий і жорстокий, бо міг би махнути на нас рукою й лишити наші життя на ласку джунглів, ба ні. Купа озброєних молодців. Вони збираються стріляти, тому я падаю на землю й відкочуюсь. Наш колишній полонений робить те саме, підбивши ноги Еда. Кулі просвистіли вище.

— Відповзаймо.

Чіко збирається наказувати?..

— Скільки їх?

— Близько двох десятків.

— Набоїв вистачить.

— Прийдуть іще. На всіх набоїв забракне, даремно витрачатися. Відповзаймо.

Ми рухаємося досить швидко, та от чомусь земля скінчилася. Я лечу в безодню. Вона мене таки знайшла. А кажуть, що сни не здійснюються.

4

Колись давно, ще в тому житті, мені снилося таке урвище. Тоді тітка Роза будила мене вночі, обіймала та співала пісеньку про  Лемеле, який торгував іграшками, про Лемеле, що купив місяць замість черешень, аби потішити маму. Тітка Роза не знала інших колискових, та я й не потребувала інших. Але мені з дитинства снилося це урвище. Господи, як страшно, а я навіть