Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

домовитися про зустріч, вона рушила з місця і поїхала, керуючись вказівками навігатора. Він привів її до підвального помешкання на Колсосі. Молода жінка віку Ліне сиділа за столиком у саду й підвела голову від книжки. Ліне прихопила блокнот.

— Привіт! — гукнула вона, хряснувши за собою автомобільними дверцятами.

Жінка відклала книжку на стіл.

— Я вас слухаю.

Ліне підійшла, відрекомендувалася, назвалася журналісткою.

— Я працюю з однією справою, пов’язаною з Бернгардом Клаусеном.

На обличчі жінки не вималювалося нічого іншого, окрім здивування.

— Я хотіла б трохи порозмовляти з вами про нього.

— Зі мною?

— Так! Ви ж його знали?

Жінка похитала головою.

— Думаю, ви помиляєтеся. Я, звісно, знаю, про кого мова, але ніколи не знала його особисто.

Ліне зиркнула на аркушик, на ідентифікаційний номер, у якому закладена дата народження. Ґіне Юнасен народилася 1988 року. Її раптом осяйнуло.

— Ви, мабуть, знали його сина? Леннарта Клаусена? Жінка засміялася, ніби йшлося про непорозуміння. — Боюся, ви сплутали мене з іншою Ґіне Юнасен!

Ліне прочитала вголос номер телефону й ідентифікаційний номер.

— Так, це я, — підтвердила жінка.

— Ніхто більше не користується вашим телефоном?

Жінка нахилилася по пляшку з водою, яка стояла в затінку під столом.

— Ні, — промовила вона, відкручуючи корок.

Ліне спало дещо на думку.

— Як давно у вас цей номер телефону?

— Завжди.

— Тобто?

— Відколи мені подарували перший мобільний. На моє шістнадцятиліття.

— Отже, з 2004 року? — підрахувала Ліне.

— Мабуть, так, — кивнула Ґіне Юнасен. — Тепер мобільні телефони мають уже й дошкільнята.

Ліне всміхнулася.

— Гм… Мабуть, таки непорозуміння. Вибачте за клопіт!

Ліне повернулася в авто, сіла за кермо. Ґіне Юнасен встала зі стільця, подала їй знак. Ліне опустила вікно з пасажирського боку, перехилилася через сидіння.

— Тут така справа, — Ґіне підійшла до неї. — Згадала… Коли мені подарували мобільних, було кілька помилкових дзвінків. Мабуть, телефонували тому, хто мав номер до мене.

Ліне кивнула. Логічне пояснення. Номер, яким довший час не користувалися, передавали новому абонентові.

— Знаєте, хто вам телефонував?

— Ні, але питали Даніеля.

— Це ви точно пам’ятаєте?

— Точно, бо мого батька звуть Даніелем. Думала, він мав на увазі тата. Теж було таке собі непорозуміння.

— Отже, власник номера до вас називався Даніелем?

— Так, але це було дуже давно…

Ліне подякувала, зняла зубами ковпачок з кулькової ручки й записала на чистому аркуші блокнота: Даніель.

11

Вістінґ відкрив дві бляшанки тушкованого м’яса, висипав м’ясо в каструлю й увімкнув плиту на повну потужність.

За кухонним столом сиділи четверо. Він зсунув папери ближче до середини, поставив тарілки для себе, Мортенсена, Ліне й Амалії.

— Він був не зовсім таким, — сказала Ліне, відкладаючи некролог Бернгарда Клаусена. — Партія вважає його людиною, яка твердо стояла на своїх політичних позиціях. А Ґютторм Геллевік розповів, що він стосовно багато чого змінив свої політичні погляди. У кожному випадку, його більше не хотіли мати за постійного промовця на святкуваннях Першого травня.

Вістінґ думав, як це суперечить тому, що він почув раніше того ж дня в офісі партії.

— Про померлих або добре, або ніяк, — прокоментував Мортенсен, не відриваючись від ноутбука. — Відбитки пальців двох людей на картонних коробках уже ідентифіковані.

Амалія схопила виделку й почала гатити нею по столі. Ліне відібрала виделку.

— Чиї? — запитав Вістінґ від плити.

— Бернгарда Клаусена й Вальтера Крума. Їх порівняли з контрольними зразками. Пальчики Клаусена на всіх коробках, Вальтера Крума — лише на кількох. Але є ще кілька неідентифікованих відбитків. Їх треба перевірити в базі даних.

— Коли отримаємо відповідь? — поцікавилася Ліне.

— Завтра.

— Щось повідомили вже про записку з телефонним номером? — запитав Вістінґ, помішуючи в каструлі.

Мортенсен похитав головою.

— Це всього лише неформальна інформація. Якби мали щось конкретне, повідомили б.

— У його адресній книжці знайшлися чотири Даніелі, але жодний не мав такого телефонного номера, — завважила Ліне.

— Той Даніель отримав новий номер, — нагадав Вістінґ.

— Один із номерів належить Даніелеві Нюрупу, політикові з данського міністерства закордонних справ, — усміхнулася Ліне. — Другий — Даніелеві Рабе, політичному журналістові з газети «Афтенпостен».

М’ясиво почало булькотіти. Вістінґ помішував його, доки впевнився, що страва добре прогрілась, а тоді поставив каструлю на стіл. Ліне почепила Амалії нагрудник, наклала в тарілку м’яса, розім’яла більші шматочки виделкою.

— Як думаєш, телефонна компанія могла б перевірити, кому раніше належав той номер? — запитала вона.

— Я вже колись мав з таким справу, — сказав Мортенсен, відсуваючи ноутбук. — Але у них немає заархівованих давніх номерів, хоча я, звичайно, перевірю детальніше.

Мобільний задзвонив, коли Вістінґ саме накладав собі страву на тарілку.

— Юнас Гільдре з «Даґбладет», — назвався чоловік на іншому кінці. — Що ви могли б розказати мені про Бернгарда Клаусена?

Запитання було цілком несподіваним.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Вістінґ, відкладаючи черпак у каструлю.

— Ведеться ж розслідування? — не так запитав, як констатував журналіст. — Горіла його дача…

Це не було новиною. Усі медіа вже написали про це, до того ж Вістінґ не бажав брати на себе відповідальність за інформацію.

— Прокурор поліції, Крістіне Тііс, відповідає за інформування преси. Поговоріть з нею!

— Я хотів би спершу отримати трохи базової інформації, — сказав журналіст.

Вістінґові дуже кортіло урвати розмову, не мав жодного бажання бачити своє прізвище в газеті. Але якщо зараз пошле журналіста до дідька, поставить у незручну ситуацію Крістіне Тііс. Вона не знає подробиць справи, тож не знатиме, що і як говорити.

— Добре, але я не хочу, щоб на мене покликалися чи мене цитували.

— Не маю нічого проти, — погодився журналіст. — Як я вже казав, мене цікавлять лише факти. Чи знайшли, наприклад, причину займання?

— Ні!

— Але підозрюєте підпал?

— Це ще треба з’ясувати.

— Я знаю, що на дачі незадовго до пожежі побував хтось сторонній.

Вістінґ уже пожалкував, що погодився на розмову. Журналіст був добре поінформований. Певно, мав свою людину в охоронній фірмі. Заперечити очевидне було неможливо.

— Було, справді, зафіксовано сторонню присутність, — підтвердив він. — 3 пульта охорони надійшло повідомлення про кілька помилково набраних кодів і паролів.

Вістінґ підвівся, відійшов трохи від столу.

— Ми очікуємо від них технічного рапорту, — додав він, натякаючи, що фальшивий набір коду міг бути й технічним збоєм системи.

— Ви якось пов’язуєте смерть Клаусена з пожежею?

— Не зрозумів? — Вістінґ зумисне намагався перекласти відповідь на співрозмовника.

— Чи існує взаємозв’язок між смертю Клаусена й пожежею?

Відповідь однозначно ствердна. Вістінґ не мав сумніву, що одне тісно пов’язано з другим. Коли Клаусен не мав уже змоги сам припильнувати таємницю своєї потайної кімнати, хтось інший подбав, щоб згорів увесь будинок.

— То в чому цей взаємозв’язок? — запитав натомість він.

— Не знаю, — відповів журналіст. —