Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

Потім вони зупинилися біля яру, біля синьої улоговини, слухаючи всі шестеро, як віддихає матіоловий вечір, робиться душно, парко, і перед очима малого Блоха промайне велетенська білопуза рибина з блискучими бляшанками луски, з червоними крилами плавників і вибалушеними срібними очима, а круглий рот, червоні як кров зябра викидатимуть тисячі дрібних пузирів; і він вдихатиме свято, що розливалося теплим молоком спокуси невідомого, навіть радісного відчуття зради старому, бо напевне знатиме, що там, у високих будяках, де вдень гудуть над фіолетовими квітками бджоли, лежить з перерубаною горлянкою чоловік. Він почує на смак, на дотик, наче вирвану вену з розрубаної шиї, смак життя, коли вони поведуть до складу захмелілу Люську, яка йтиме, погойдуючи крутими стегнами, безпорадно і волого лупаючи телячими довірливими очима. Ось на півдорозі вона заспіває, притупуючи босими ногами, рівно в ритм пісні, клекочучи через горлянку, через викіт гарячою і грішною своєю кров'ю, готова запросто зірвати сукню: на складі, серед складених навхрест лантухів, з пробитою черепицею, крізь яку видно розірване матіолове небо в жовтих віхтяках ліхтарного світла, він почує запах, не подібний до всіх запахів, що йому донині доводилося скуштувати. Люська питиме з великої зеленої пляшки вино, закинувши голову, оголюючи ніжні округлі плечі, розсипаючи мідне волосся, що горіло навіть поночі. Вона питиме і ковтатиме жадібно, обліпивши м'ясисті, вологі, чутливі губи горлечком, затим заголить спідницю і співатиме буркотливим втомленим голосом, потім вона безпомічно впала на лантухи, і малий почув звук — м'який, теплий, відірваний вже від життя звук, готовий померти, звук відданості. Йому захотілося кричати, а не плакати. Розтріпане, мокре від вина і слюнів пасмо волосся перерізало зелене око. Люська розставила білі широкі стегна, задерла дорогу плисову спідницю, і один з шести вже заступив її широкою спиною, а він бачив, як рожева розчепірена п'ятірня, аж видно лінію долі, мацала одвислу і мокру матню: постать хихикала, хрюкала, стрибала на одному місці й верещала від задоволення, тільки дядько чомусь відвертав свого грифонячого профіля у невідомість вечора і говорив до сутулих, з розплилими шмарклями постатей: «Значить, комісії чекати післязавтра… Так…» — Йому відповідало, шмаркаючи, спльовуючи: «Тяк-тяк… Α-a подивись, які у неї ляжечки…» — І дядько продовжував дивитися у ніч чи у невідомість, слухаючи, як скаженим реготом, туди, поближче до станції, вибухає свято, а воно ото все звичайно давно проїлося, плюнути хочеться, але нічого його не пустить, скоро його черга, як оце мені, розбивати кулями головешки, а Сабалову білувати собак, бо людина звикає до всього, що вона принесла у світ, до свого свинства, не інакше, вимисливши списати гріхи на когось перед кінцем. І п'ятеро старих пердунів, гилунів у народі, задріботіло ніжками, наче вони вперше побачили голу жінку, гарну жінку, що у погляді можна втопитися від утоми, любові, невитраченої туги за чоловіком: чимало-бо їх, добровільно зґвалтованих, зіпсутих пішло зі своїми виблядками у світ. Людина тому й зупинилася на власній нікчемності, бо, видно, їй залюбки не чинити опору: нехай іде, як іде. І пробираючись верболозом, він відчував за спиною опіки чужих голосів, чужі погляди били йому в потилицю. Це видається зараз мені сумним, непотрібним для паперу, для часу, а для Блоха, з його холодною відчуженістю до подій, з його упередженістю навіть до рідної матері, з його несприйняттям світу, що давав йому тепло, — все це нагадувало купівлю-продаж якогось предмета, непридатного для вжитку. Як моя писанина. Тоді, видно, в ньому народжувалося разом із страхом, разом із запахом жінки і старечої сечі, перемішаної зі спермою, анальними газами, що виділялися з прямої кишки від послаблення прогнилої вкінець простати. їх нічого не рятувало, як і Блоха. Світ переставав існувати для них, як тільки вони почули його смак. І тоді, втікаючи, гадаючи віддалено про дядька, виносячи його образ кудись у свою ще незаплямовану невідомість, він бачив своє минуле. А дядько набирав повні легені повітря, погляд його зволожувався, і він дивився, як мошкара б'ється над іржавими абажурами, як гуде вітер у проріхах дахів, як пищать кажани, розкидаючи перетинчасті крила, збиваючи запізнілий дріб'язок птахів, а гола жінка з красивим точеним тілом, різьбленими ногами з диким реготом, повним презирства, борсається великою білою рибиною під плюсклим лантухом черева мужика, випльовуючи короткі, уривчасті, за рік надолужені образи, лайки, виношуючи все це ціле літо, цілу осінь, цілу зиму. І так воно мандрувало порочним колом, зжинаючи час, втягуючи потоки і потічки подій, виліплюючи найхитріші махінації цієї трійці.

Мене ніколи не обтяжувала відповідальність перед людством, мене обтяжував комплекс неповноцінності, точніше — сама неповноцінність. Мене турбував сам пафос сходження, в'їдання у чужу свідомість, як у власний неприбраний дім. Щось у засмерділих недопалках, використаних і розкиданих підлогою презервативах є таке, що захоплює, викручує нутрощі. В цьому теж свій пафос. Але неприбрана душа — це з розряду езотерики, — смердить набагато міцніше. Від цього хочеться сховати голову під пахви. Але душа не належить землі, достеменно таке мені відоме, як і те, що тіло поточать і розрихлять хробаки. Але у просмерділій підстилці, у напівтемряві живе більший черв: непотрібна мрія. Те, що заохочує, наливає солодкою спокусою. Неминучість втрати. Напевне це. І тому, коли я бачу ослизле від поту і похоті тіло жінки, що навіжено борсається в обіймах якогось там педераста, що не підар з тієї причини, що природа видала на одну хромосому більше. Це викликає у мене природну відразу, бо воно захоплює, те дійство, де немає любові, бо воно посягає на ваші нікчемні душі. А ваша нікчемна душа з дірками, як у шматку голландського сиру, то моя робота. Не інакше, перед самою смертю можна з'їхати на пафос. Як оце зараз у дощовий празник, старий празник, з тихими вуличками, з пір'ям різнокольорових яток. Годовщина, немислимо яка за рахунком годовщина октября. Сьогодні в кабіні ліфта тхне хлоркою. Вчора ось тут п'яна Шурка Гаврилишинкова з сорок шостої квартири порубала Костю Слюсаренка. Коли двері прочинилися, то люд, що пхався у передрадісному збудженні, побачив, як він довго бився у власних тельбухах, чвиркаючи кров'ю, вертячи більмами очей, як велетенський червоний павук.

Немає більшої свободи, ніж блаженство убогих духом. Але його не існує. Радше річки потечуть у протилежний бік, а ворон ворону око виклює.

Блох дивився з пагорба у синьку улоговини, вслухаючись в глухі, зовсім не значущі, без жодного бажання, натяку на щось істотне голоси люду, що розбрідався напівголодним втомленим стадом по своїх убогих до чорноти помешканнях. Він слухав свято тиші, і