Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

Щодня повинен був Маукі здіймати шкаралупу з кокосових горіхів, і багато-багато днів доглядав він вогню, де висушувано копру. Від того почали йому боліти очі, і його поставили рубати дерево. Він добре орудував сокирою, отже, через який час попав до партії, що будувала міст. А то якось його примусили за кару прокладати з іншими дорогу. Працював він і на вельботах, коли звозили копру з далеких берегів або коли білі виїздили глушити рибу динамітом.

Він трохи наламався говорити по-англійському і, отже, міг тепер порозуміватися з усіма білими і з усіма робітниками, що мали тисячу різних говірок. Багато дечого довідався він про білих людей, а головне, що вони чесно додержують слова. Приміром, обіцяно йому дати тютюну,- і він його справді отримував. А як обіцяли робітникові «всипати бубни», коли він завинить,- то неодмінно всипали, як було за що. Маукі не розумів, що воно означає «всипати бубни», але вислів цей був часто вживаний, і він собі приточив його до вибитих зубів та крові, які частенько товаришили тій «бубні». Проте дізнався він також, що невинних не б’ють. Навіть коли білий часом вип’є зайву чарку - а це бувало раз у раз,- і тоді він нікого не вдарить, аби ніхто тільки ладу не порушував.

Маукі не любив плантацій. Працю він ненавидів, він-бо ватажків син. Десять уже літ минуло, відколи Фанфоа вкрав його з Порт-Адамса, і Маукі дедалі більше брала нудьга за домівкою. Що там, він навіть за Фанфоа нудьгував. І нарешті він утік. Він гадав, що йому пощастить дійти лісами до південного берега, вкрасти човна й повернутися ним до Порт-Адамса. Але в дорозі захворів він на лихоманку, його спіймали і вернули, мало що не мертвого, назад.

Вдруге він утік разом із двома малейтськими хлопцями. Вони пройшли берегом двадцять миль і сховалися в одному селищі, в хатині переселенця з Малейти. Але серед ночі, не побоявшися цілого селища, прийшло двоє білих, всипали бубни втікачам, зв’язали їх, мов поросят, і кинули на корабель. А тому, хто втікачів переховував, всипано бубни, та ще й досипано, коли зважити, скільки вибито в нього зубів, здерто шкіри та вирвано чуба. Довіку стратив він, мабуть, охоту переховувати втікачів.

Ще рік працював Маукі на плантації, а потім узяли його в один дім за служника. Там годували його добре, роботи було небагато й нетяжкої. Він слугував білим панам, подаючи їм удень і вночі віскі та пиво. Це йому подобалось,- але життя в Порт-Адамсі подобалося йому ще більше. Він повинен був працювати ще два роки,- а це було занадто для Маукі. Його так тягло додому! За цей рік він набрався розуму та досвіду і мав тепер більшу спроможність утекти. Йому доручали чистити рушниці, і він знав, де висить ключ до комори. План утечі виробив він, Маукі, і от одної ночі десятеро хлопців-малейтян та один хлопчина з Сан-Крістобалю 11 втекли з бараків, де жили робітники, і підтягли до берега котрийсь із вельботів. Не хто, лиш Маукі добув ключі до човна, а також дванадцять вінчестерів, багато набоїв, коробку динаміту з детонатором та гнотом і десять ящиків тютюну.

Віяв північно-західний мусон. По ночах пливли вони на південь, а завидна ховалися на самотніх, безлюдних острівцях або затягали човен у чагарник, коли приставали до великих островів. Нарешті дістались вони до Гвадалканару і попід берегом, а далі протокою Індіспенсебль підпливли до острова Флоріди. Тут вони вбили хлопчину із Сан-Крістобалю, голову сховали, а тулуб, руки та ноги спекли і з’їли. До Малейти лишалося тепер двадцять миль, але вночі сильна течія та мінливий вітер не дали втікачам дістатися до берега. На світанку вони були не далі як за кілька миль од своєї мети. Але на світанку прийшов і катер з двома білими на ньому. Білі не злякалися одинадцяти малейтян з дванадцятьма рушницями. Маукі та товаришів його одвезено на острів Тулагі: там жив великий білий, над усіма білими пан. Той великий білий пан присудив утікачів зв’язати, дати їм по двадцять ударів гарапником і оштрафувати на п’ятнадцять доларів кожного. Потім їх одіслали назад на Нову Джорджію; тут їм, поверх кари, всипано ще бубни і звелено знову працювати.

Тепер Маукі вже не був за служника. Йому наказано разом з іншими робітниками прокладати дорогу. П’ятнадцять доларів штрафу заплатили за нього ті білі, що від них він утік, але Маукі мав відробити ці гроші, тобто працювати окрім «умовленого» часу ще шість місяців. А за вкрадений тютюн йому накинули додатково рік.

Три з половиною роки мусив він іще терпіти, поки прийде час вернутись до Порт-Адамса. Отож одної ночі украв він човна, переховався на острівцях у протоці Манінг, а тоді переплив її і подався крадькома попід східним берегом острова Ізабел. Уже на дві третини зблизився Маукі до рідного острова, аж тут спіймали його білі коло лагуни Меріндж. Тиждень по тому він утік від них і сховався в густому лісі. Ліси на Ізабелі були незалюднені, а всі бережани держалися вже християнської віри. Білі визначили тому, хто вловить Маукі, п’ятсот плиток тютюну в нагороду. Тим-то щоразу, тільки зближався Маукі до моря, щоб украсти човна, тубільці починали за ним ганятися. Так пройшло чотири місяці, а коли нагорода виросла до тисячі плиток, його зловлено і повернуто до Нової Джорджії. Знов поставили його між робітниками, що прокладали дороги. Ну, а тисяча плиток тютюну коштує п’ятдесят доларів, і Маукі мав сам сплатити ці гроші, тобто працювати ще рік і вісім місяців. Тобто лише за п’ять літ міг він вернутися до Порт-Адамса.

Туга за рідним краєм дедалі зростала. Його зовсім не надила перспектива чотири роки терпеливо й тяжко працювати і ждати в покорі повороту додому. Тому знов спробував він утекти, і знову його спіймано. Справу розглядав сам містер Гевбі, уповноважений милової компанії «Місячний блиск», і засудив він Маукі, як невиправного. Компанія мала свої плантації і на островах Санта-Крус, що лежать за кількасот миль від Нової Джорджії. Туди підсилали звичайно невиправних із Соломонових островів. Відпровадили туди й Маукі, та він не доїхав. Шхуна стала на перепочинок у Санта-Анні, і вночі Маукі вислизнув з корабля, доплив до берега, украв у торговельного агента