Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Вони закохалися в ту саму дівчину. Кожен намагався зустрітись з нею потайці від брата, але в критичну хвилину той завжди виявлявся поряд. Помалу Енг, на превеликий свій жаль, пересвідчився, що дівчина прихильніша до Чанга, і відтоді йому довелося з болем дивитися на всі їхні витончені пестощі. Проте з великодушністю, що робила йому неабияку честь, він скорився своїй долі і навіть підтримував та заохочував брата, хоч у нього самого серце розривалося з розпуки. Щовечора з сьомої аж до другої години ночі він слухав безглузде базікання закоханих і їхні нескінченні поцілунки,– а тим часом за щастя хоч раз поцілувати ту дівчину сам він ладен був віддати свою праву руку. Але він терпляче сидів, позіхав, куняв, потягався й не міг дочекатися другої години. Місячними вечорами він ходив у довгі прогулянки з закоханими, часом долаючи по десять миль, хоч звичайно його мучив ревматизм. Він був запеклий курець, одначе не міг собі дозволити навіть цієї втіхи, бо молода леді була страх яка вразлива до тютюнового диму. Енг щиро бажав, щоб вони вже нарешті побралися і поклали цьому край. Та хоч Чанг не раз пропонував молодій леді побратися, вона не мала відваги відповісти згодою, бо ж поблизу був Енг. Але якось, здолавши десь із шістнадцять миль і прогулявши майже до світанку, Енг заснув – просто з утоми, і тоді освідчення все-таки відбулося. Закохані одружилися. Всі знайомі не могли нахвалитися шляхетним дівером. Тільки й мови було що про його непохитну відданість. Він не відходив від закоханих упродовж їхнього довгого і втомливого залицяння, а коли врешті вони одружилися, він звів руки над їхніми головами і сказав з побожністю, що глибоко всіх зворушила: «Благословляю вас, діти мої, я вас ніколи не покину!» І він дотримав свого слова. Як рідко трапляється така відданість у цьому байдужому світі!

Незабаром Енг закохався в сестру своєї невістки, одружився з нею, і відтоді всі вони жили разом, дні і ночі, у винятковій спільноті,– спостерігати її так приємно й повчально! Хіба це не страшний докір нашій хваленій цивілізації?

Зв’язок між братами такий тісний, такий довершений, що почуття, поривання, душевні зрушення одного відразу передаються другому. Коли один хворий, другий також слабує, коли одному щось болить, другий разом з ним відчуває біль, коли один сердиться, другий і собі впадає в дражливий настрій. Ми вже бачили, як навдивовижу легко вони обидва закохалися в ту саму дівчину. От тільки що Чанг – запеклий ворог усякої надмірності, хоч би в чому вона виявлялася, а Енг – його цілковита протилежність. Бо коли їхні почуття й порухи душі перебувають у тісній єдності, розум лишився незалежним, і кожен з них мислить самостійно. Чанг належить до товариства Добрих Храмівників,11 він ревний, невтомний поборник усіх реформ, що підносять тверезість. Та, на превеликий його жаль, Енг час від часу впивається, і, звісно, Чанг також стає тоді п’яний. Ця біда завжди журить Чанга, бо зводить майже нанівець його корисну громадську діяльність. Коли він виступав на чолі величезної процесії непитущих, Енг ішов поряд з ним, захоплений подією і п’яний як чіп, проте не п’яніший і не безтямніший за свого брата, що навіть краплі не мав у роті. Отож вони почали лаятись, горлати, кидати болотом та цеглою в Добрих Храмівників і, звісно, розігнали процесію. Було б явно несправедливо карати Чанга за те, що зробив Енг; Добрим Храмівникам довелось змиритися з таким незвичайним становищем і мовчки терпіти своє лихо. Вони прискіпливо розглянули справу і визнали Чанга невинним. Вони прикликали обох братів і напоїли Чанга донесхочу гарячою водою з цукром, а Енга – віскі, і за двадцять п’ять хвилин уже годі було сказати, котрий із них п’яніший: обидва стали п’яними, як ніч, і від обох тхнуло гарячим пуншем з віскі. А все ж таки Чангові моральні засади лишилися незаплямовані, а сумління чисте; всім чесним людям довелося визнати, що п’яний він не морально, а лише фізично. З погляду права й моралі Чанг був тверезий-тверезісінький, тому його приятелям тим важче було дивитись, як він ручкався з колодязною помпою чи пробував накрутити годинника ключем від сінешніх дверей.

У цих грізних застереженнях закладена мораль або принаймні застереження в цій грізній моралі: або те, або те. Байдуже, що, але щось закладене. Маймо це на увазі, не знехтуймо його.

Я міг би розповісти ще більше повчального про вдачу цих цікавих істот, але досить і того, що я написав.

Оскільки я забув згадати про це раніше, то наостанці скажу, що одному сіамському близнюкові тепер п’ятдесят один рік, а другому – п’ятдесят три.

 

1868

 

ВЕНЕРА КАПІТОЛІЙСЬКА

 

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

 

Студія художника в Римі

 

 

– О Джордже, я так люблю тебе!

– Господь з тобою, Мері, я знаю це. Тільки ж чому так упирається твій батько?

– Джордже, у нього чуле серце, але мистецтво для нього – ніщо, він знає тільки свою бакалію. Він боїться, що ти замориш мене голодом.

– Хай йому чорт, а він таки в тебе тямущий! І чому я не бакалійник, що багатіє з кожним днем, а всього-навсього божественно обдарований скульптор, якому нічого їсти?

– Не впадай у розпуку, любий Джордже, всі його упередження відразу зникнуть, як тільки в тебе буде п’ятдесят тисяч дол...

– П’ятдесят тисяч дияволів! Дитя моє, я навіть за харчі не можу розплатитися!

 

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

 

Приватна квартира в Римі

 

 

– Шановний сер, всі ці розмови марні. Я нічого не маю проти вас, але не можу дозволити, щоб моя дочка вийшла заміж за комбінацію з любові, мистецтва й голоду,– адже нічого іншого ви не можете їй запропонувати, як я розумію.

– Сер, я бідний, у цьому я згоден з вами. Та хіба слава нічого не варта? Вельмишановний Беламі Фудл з Арканзаса каже, що моя статуя Америки – це чудовий взірець скульптури, і він не має сумніву, що моє ім’я з часом стане знаменитим.

– Дурниці! Що він там знає, отой арканзаський віслюк? Слава – пусте, а от я хотів би знати ринкову вартість вашого мармурового опудала. Ви півроку обтесували його, а ніхто вам не дасть за нього й