Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

— А тепер? — бузковий папірець перейшов із рук до рук.

— Ще стільки, і буду схожа.

Командо дав ще десятку.

— Во, блін, продешевила, не знала, що ти так легко з грошвою розлучаєшся. Дай іще сигарет, бо в подружок вуха попухли.

— Ще пачку, як швидко скажеш.

— Поїхали, покажу.

Жрекиня вмостилася на переднє сидіння, загазувавши салон перегаром і різкою парфумою.

— Тобі по французькому, чи в старий козацький спосіб? — запитала, розстібаючи кожушка.

— Дивись на дорогу, де Оксана? — пролунало ззаду.

— Ой, мама дорогая, а ця тітка тут що робить?

Кайф від подивитися ловить? Це буде дорожче.

Гаразд, я сьогодні добра. Сідай, мамік, ближче, взувай окуляри, тримай вставні щелепи, я починаю.

Командо гальмонув, жрекиню кидонуло вперед-назад.

— Ти шо, больной по жизні? З больних — подвійна такса.

— Вилазь.

— На кого дамбу строїш? На кого батон крошиш? Тут дінама не пройде, трахав не трахав, а час пройшов, плати, бо кришу покличу.

— А це ось бачила? — Командо витягнув пістолет, — я сам — криша. Вимітайся, кажу, бо однією діркою матимеш більше.

Спроваджена жрекиня, матюкаючись, вилізла. Інтернаціональним жестом провела джип. Авто загальмувало, жрекиня про всяк випадок відскочила на брівку. В сніг упала пачка «Парламенту».

— Безглуздо шукати вашу Оксану тут. Дівулі не скажуть. Корпоративна конспірація плюс конкуренція, — роздер нову пачку сигарет Командо. — Ми підемо іншим шляхом. Ви — тримайте руку на пульсі Ткача. Нюх на поживу в нього, як у курцхаара. А я спробую відшукати другу жертву.

Командо натискав кнопку дзвінка. Двері мовчали.

Прорипіли сусідні.

— Вам кого? — почухав ногою ногу неголений дядько у розтягнутих трениках.

— Вашу сусідку. — Їх нема нікого.

— Я з міліції.

— В аптеку не ходи, вас зі спини видно. Та ви ж її й забрали.

— Хто — ми?

— Менти. Бардак кругом. Самі замели, а самі шукають. У себе пошукайте.

Діалог утрачав конструктивність.

— А коли Дохтурову забрали?

— Хто? — щиро здивувався мужик.

— Ти ж сказав — міліція.

— Во, бляха, й Наташку виходить теєтоякйого…

А її за віщо? Вона ж навроді постраждала…

Командо подумки порахував до десяти.

— Ви про кого?

— А ви про кого?

— Мені потрібна Дохтурова Наталя.

— Ти ж сам сказав, що її теж закрили, — здивувався неголений.

— Чому — теж?

— Ну, яких зараз в міліцію беруть, чесслово!

Як діти. Я тобі другу годину товкмачу: хазяйку квартири Зойку Халабуду тиждень тому ментівка загребла. За нанесення легких тілесних Натасі Дохтуровій. Через що вона втратила тимчасово трудоспособность. Натаха Зойці за квартиру заборгувала, а та в крик… І прописала Наташці по морді. Правильно ви Халабуду закрили, нехай трохи охолоне.

— А Дохтурова де?

— Як де? В крематорії. Де їй бути?!

Джип зірвався з місця, трохи буксонувши в сніговій каші колесами. Командо глянув на годинника з світлим циферблатом. Пізнувато…

Нерозчищена снігова дорога круто стриміла вгору між двома «містами» старого цвинтаря.

Тут навіть повітря не таке. Влітку озонують кучеряві масиви зелені. А як подумаєш, чим та зелень живиться…

Контора крематорію тьмяно блимала в сутінках двома вікнами. Устиг. Потупцяв, оббиваючи сніг з черевиків. Прочинив двері: виставка урн для праху. Пообіч — зразки вінків із жалобними стрічками. На всі смаки — від офіційного, пишного, до бідненького згорьованого. «Від колективу банку»… «Від братви»… «Від мами»…

Постріл. Другий.

Командо — перш ніж подумав — упав за стенд з урнами, вихоплюючи зброю.

— Гепі бьоздей ту ю, гепі бьоздей ту ю. Гепі бьоздей, Наташа, гепі бьоздей ту ю, — врізнобіч, але голосно співонув хор підпилих голосів.

Командо обтрусив коліна. Давно не лажався.

Сприйняти корок від шампанського за постріл…

— Хтось зайшов. Чому дверей не зачинили?

Визирнув рум’яний пан.

— Гражданін, у нас конєц рабочєво дня.

Пріходітє завтра.

— Мені потрібна Наталя Дохтурова.

— Она сєводня всєм нужна, у нєйо дєнь рождєнія.

— Маю термінову справу.

— В нашей конторє, гражданін, уже нічєго срочного нє биваєт. Із-за стінки вийшла розпашіла дівчина.

Миттєво оцінила Командо.

— Ну, я Наталя.

Кулик переступила поріг квартири, ледь устигла на дзвінок.

— Кулик слухає.

— Перевірка слуху. Ви б іще представлялися старшим слідчим прокуратури. Не забувайте, що ви — вільна людина з приватними інтересами. І свобідна жінка. Треба відповідати загадково муркітливо: алльо. Це інтриґує…

— Стасе, ти звідки?

— Відколи я купив мобілу, «ти де?» стало головним запитанням життя. Йому слід світитися на стіні, як біблійному вислову на бенкеті у біблійного царя Валтасара. Вас не шокує, що я такий освічений? Не всі розуміють.

— Доповідай.

— Я з прокуратури. Через вас я тепер затримуюся на роботі. Боюся, керівництво здивується з мого службового завзяття. Тут усі вшилися новорічну горілку пити, а я на вас горбатію. Звітую. Живолуп Григорій був емісаром «Деметри».

Постачав незаможних вагітних клієнток. Зник безвісти. Пошук нічого не дав. Пошук ніхто особливо й не стимулював, зник і зник, аби був здоровий.

— Олійник тоді ще була