Читати книгу - "Комісар Мегре і Кіціус, Валерій Павлович Лапікура"

— Ціную, вчусь, товаришу підполковник. Але я так зрозумів, що першу версію можна далі не розробляти?

— Сирота, не прися поперед старших у відставку. Коли злодійський «авторитет» каже, що до вбивства Кіціуса не мають жодного стосунку «свої», то він має на увазі таких, як сам, професіоналів. А художня самодіяльність і у нашій справі, і у злодійській має місце, має…

— Я би переінакшив, товаришу підполковник. У загальній картині художньої самодіяльності мають місце окремі елементи професіоналізму.

— Олексо, не мороч голову. Піди краще відіспись. А першу течку не викидай. Навпаки, поповнюй, поповнюй. І як начальство викличе — її одразу під пахву — і вперед!

Я ще довго пригадував смак та запах тої кави з будинку під номером, що миттю випав із моєї пам'яті. Як і номер квартири. До речі, табличка з назвою вулиці була кимсь акуратно відірвана. Я це ще на вході зафіксував…

Начальство відреагувало на справедливу критику згори. Крім традиційних чергових, які від нудьги чухались у вестибюлі, з'явилися ще й постові перед входом. Напевне, аби нікому не захотілося наступний труп підкинути прямісінько Генералу під двері: чого вже там… Так от, ці постові сержанти цілодобово вимірювали асфальт перед Управою. І дуже швидко перетворилися на звичну деталь пейзажу.

Одного вечора, коли я запрацювався, підшиваючи черговий стос відповідей на запити, під моїм вікном раптом почувся брязкіт металу об асфальт і характерне сопіння. Звідки у нас коні, та ще й під Управою? Визирнув у вікно — і закляк. Виявляється, це був не кінь, а двометровий міліцейський сержант, котрий кресав металевими набійками каблуків так, що іскри сипалися, і при цьому важко зітхав.

Я зачинив сейф і кабінет, вийшов на вулицю і гукнув цього жеребчика з личками. Сержант виявився надзвичайно симпатичним створінням природи з глухого села за Чорнобилем. Рідний дядько прилаштував дитинку в міліцію, аби її не споїли місцеві хулігани. А зітхав юний велетень тому, що його перевели до нас із дуже гонорового і затишного посту. Щоправда, прослужив він там усього півдня, але гіркоти образи це не зменшувало.

Після курсів цього Івасика-Телесика призначили в охорону Держтелерадіокомітету на Хрещатику, 26. Там його спочатку підняли на глум, коли він зажадав перепустку у діда Панаса. Старий Вескляров, людина благодушна, спершу перепитав: що-що? Бо у нього перепустку вже років десять, як не вимагали. Коли ж зрозумів, що йому не почулося, так само лагідно, як і в «На добраніч, діти» вимовив: «Добре, синку, покажу я тобі перепустку…». Напарник сержанта, ледве стримуючи сміх, потяг його за рукав, мовляв: облиш, але коли той бовкнув: «А хто це?», навпіл від сміху склався не лише напарник, а й випадкові свідки. Невесело було лише сержантикові, хоча він і не здогадувався, що головна халепа чекає на його попереду.

Зранку на інструктажі всю охорону Держтелерадіо суворо попередили не пускати до цієї важливої ідеологічної установи жінок у брюках. Бо саме пішла з Заходу така мода, а проти неї — відповідна інструкція з ЦК. От наша «дитинка» слухняно брала під козирок і перепиняла всіх модниць геніальною фразою: «У штанях ніззя!».

Все закінчилося, коли прийшла чи то на зйомки, чи то у справах ще одна загальна київська улюблениця — Адель Миколаївна Роговцева, прима Російської драми. У розкішному імпортному брючному костюмі, привезеному з гастролей, вона виглядала, як лялечка. Але сержантик зациклився на головному: баба у штанях. Він навис над нею, козирнув і вимовив свою сакраментальну формулу стосовно «ніззя!»

Вочевидь, і у славетної актриси того ранку було щось зі слухом, бо і вона перепитала:

— У чому «ніззя»?

Сержант радісно повторив:

— У штанях ніззя!

— Так зніміть свої! — миттю зреагувала Адель Миколаївна, обійшла остовпілого постового і рушила одразу до кабінету Голови. З обіду на вході стояв уже інший постовий.

Я вислухав цю сумну історію і як міг втішив дитя поліської природи, на той час ще не спотвореної мирним атомом:

— Вважай, що тобі пощастило, хлопче. Чого б ти там досяг, на своєму Хрещатику? Стояв би там до сивого волосся і щодня б тебе якась зараза на кпини брала. А в нас помаршируєш перед входом, дивись — начальство помітить, всередину забере. Ще й старшину дадуть.

— А ви самі де тут служите?

— У карному розшуку.

— Ой, а можна мені до вас? Я все робитиму, тільки візьміть. Я сильний… Я в селі об заклад трактор «Білорусь» перевертав, а потім назад на колеса ставив.

— Унікальні здібності, — погодився я, — але чого в карний розшук? Міг би в ДАІ, там спокійніше. І щодня хоч троячка, та капає.

— Ні, знаєте, от мені дуже хочеться, щоб фабрику Карла Маркса обікрали, і ви мене з собою взяли.

— Тю на тебе, ще наврочиш! А чого раптом Карла Маркса? Цукерок на дурняк наїстися?

— Ну, не без того, — соромливо визнав любитель солодкого, — а головне, може хоч там побачу, як у подушечки повидло запихають. Бо кого не спитаю — ніхто не знає, тільки сміються.

— То це тобі не до нас у розшук, а в обехаесес треба. Ми крадіжками не займаємося. Це якби директора фабрики вбили, чи у крайньому випадку якусь апаратницю зґвалтували… тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити.

Я тоді теж ледь стримував сміх, але за кілька днів спіймав себе на тому, що ламаю голову над питанням, яке абсолютно не стосується до мого розслідування: як же в ті кляті подушечки повидло запихають? От уже справді — тьху!

Від автора: Чого він дивується? Для всіх нас у дитинстві це була величезна загадка дорослого світу. А як казала моя кохана, у кожному великому мужчині сидить маленький хлопчик.

Олекса Сирота: