Читати книгу - "Мануал до черепахи"

форма звертання, а може, якийсь специфічний голландський артикль, що вживається в кожному реченні. Того мені, вже вибачайте, ніхто роз’яснювати не збирався. Я мовчки спостерігав за їхньою бесідою і бачив, що Мама дуже подобається дівчині, вона просто захоплена. Коли дівчина зненацька звернулася із запитанням до мене, я вже так вжився у роль порожнього місця, що спромігся тільки на «Е-е-е…». Тоді мама почала нарешті перекладати мені принаймні дещо з їхньої розмови. Так я дізнався, що Анні (називатиму її так, нехай уже) про нас розповів якийсь знайомий, який саме заходив до готелю забрати пошту і стрів там нашу чудову Маму. Це все поки я перевдягався?

Від нас вимагалося трохи розповісти про Україну і про наші мандри. Передбачалося, що говоритиме Мама, а я видаватиму всілякі звуки, «які створюватимуть враження присутності чоловіка». Я попросив Маму запитати Анну, які звуки вона має на увазі, бо у мене є декілька ідей. Та Мама тільки неуважно засміялася.

Анна запропонувала нам закурити, якщо є бажання. Я зрозумів, бо вона показала це жестом, а потім для певності тицьнула пальцем у трафаретку «no smoking». Ми відмовилися. Дівчину це чомусь неабияк здивувало. Після жвавого з’ясування Мама таки пояснила мені, що Анна запитувала нас не про звичайні цигарки, а про коноплю. Вона була певна, що зі Східної Європи до Нідерландів їдуть насамперед для того, щоб скуштувати «дозволеного плоду». Мама запитала, чи є якісь місцеві специфічні слівця, що позначають цю речовину. Анна видобула короткий смішок і вимовила два слова: «onoverwinnelijk garlemets»[1], після чого чоловік на дивані неспокійно завовтузився. «Ketel!» – вигукнула Анна. То закипів чайник.

(Даруйте, мені легше писати всі ті слівця їхніми буквами, бо мама однаково їх занотовує у записник того детройтського хлопця, а запам’ятовувати надто складно!)

Поки Анна ходила по горнятка і діставала цукор, типус у хакі спустив ногу з канапи, помацав нею підлогу, спритно підхопив великим пальцем і витяг з-під канапи черевик, потім, не розплющуючи очей, сів. Помацав іншою ногою, але другого черевика наосліп не знайшов, бо той був глибоко під канапою. Я бачив це і мовчки спостерігав, хто кого. Зрештою, типус розплющив одне око, взувся і аж тоді розплющив друге. І побачив нас.

– Grasgroen, – відрекомендувався він.

Я отримав горнятко гарячого чаю з одним печивком, а мама крім цього ще одного носія мови. Grasgroen підсів до комп’ютера і ввімкнув якусь музику, подаючи нам із мамою по черзі навушники.

Мене таке спілкування цілком влаштовувало. Хоч я й не фанат у музиці, та чом би не послухати? Я розімлів від чаю і погойдував ногою в такт мелодії. А от Мама чомусь, навпаки, занервувала, почала перепитувати. Схоже, розмова з типусом у хакі давалася їй не так просто: багатьох слів вона не знала. Grasgroen поблажливо всміхався і набирав потрібні слова у текстовику. Мама сумлінно переписувала.

– Toondhout?

– Ziezang?

Кажу вам відразу: можете не ритися у словниках. Таких слів у голландській не існує. Просто Grasgroen поклав собі за мету особисто, власноруч, не покладаючись на усяких лінгвістів, викорінити з голландської усі запозичення. Така химерна мрія у чоловіка. Анна слушної миті шепнула Мамі, щоб та не брала близько до серця. Grasgroen сам вигадав достобіса замінників словам-запозиченням і, скільки мав сил і можливостей, поширював їх на цілу країну! І він таки має можливості! Він займається музичними новинами, тому розсилає свої написані «правильною» мовою матеріали по всіх радіостанціях країни! Цікаво, там їх редагують чи так і пускають в ефір?

Мама страшенно обурювалася потім. Мовляв, якого біса так збочуватися, кому це потрібно? І нащо ці штучки демонструвати перед іноземцями?

Ну, звісно, аякже, покепкували з відмінниці.

А як на мене, кумедний чолов’яга.

Михалька про Варварку

Михалька має 19 років, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.

Бачила: Юра-молодший водить Варварку ночами до саду. Показував їй, як нічні метелики танцюють конгу з власними відбитками у світлі ліхтаря; як жаби кумкають у струмочку, підсвічуючи свої шийні бульбашки своїми ж золотими очима; як дощові черв’яки втікають у щілини між камінням, швидко обертаючи в повітрі тлустими хвостами; як слимаки кохаються розсипом слинявих бубликів на вогкій землі, віщуючи перші заморозки.

Вона все це розуміє!

Ольга хоче себе вбити

Ольга має 22 роки.

Сьогодні Ольга хоче зробити це красиво. Вона вдягає сукню з риб’ячої луски, густо фарбує губи, миє волосся міцним чаєм, а тоді пливе в море, сподіваючись, що котрась із риб захоче її проковтнути.

Потім приходили діти і для Ольги співали:

Враже Ангеле, Враже Якове, Всім молока наливав однаково, Кому лляв раніше – ті виросли заздрими, Кому лляв пізніше – ті виросли впертими. Листи від мами 
Македонія

Перша закоханість незрідка приходить до дівчат віддалено, паперово і мертвонароджено. Бува, перші усвідомлення своєї здатності кохати спровокує чиєсь фото – постер, листівка. Знаєте-бо, як це буває у маленьких дівчаток. То наче кір – треба перехворіти. Так воно було і в Михальки. Неповних чотирнадцяти років вона щодня ходила до молочарки повз бюро ритуальних послуг. За кутою решіткою стояли зразки пам`ятників: гранчасті високі, гранчасті низенькі, інші, з камінним хрестом, дешевші – сірі, дорожчі – чорні. Немов на міні-цвинтарі, на кожному справжнє ім’я, роки життя, керамічна плашка з фотознімком. Хто їх зна чиї. Хтозна-чому покинуті тут, далеко від справжніх власних могил, фантоми: ні душі тут, ні тіла, ні пам’яті нема, самі обличчя та прізвища. Ретельно відібрані красиві фото: «Ви теж будете красиві, коли помрете».

Інна має 17 років, Юра – 16 років, Михалька – 14 років, Ольга – 12 років, Зоя – 8 років, Юра-молодший – 6 років, Варварка – 3 роки.

Михальці подобався другий від краю. Надзвичайно вродливий юнак… як шкода, що він помер… глибоко посаджені очі, кристалічної чистоти губи… ще й так рано!.. у светрі з високим горлом… його ж, певно, любила якась дівчина… спокійно дивиться поперед себе… Михалька уявляє себе тою дівчиною, заламує руки… Із ним подумки Михальці так легко відчувати себе дівчинкою! Чи буває в житті ще така легкість?

Жаліла його. А він подумки відповідав: «Не жалій мене. Жалість принижує». А вона казала: «Ті, хто кажуть, ніби жалість принижує, самі замінюють її тільки одним – презирством».

І жаліла далі.

Михалька надто рідко мала можливість зупинитися: місце було не велелюдне, але й не покинуте. Фантазія у Михальки хоч і небагата, але набридлива: повсякчас підкидала всіх можливих знайомих і незнайомих