Читати книгу - "Мануал до черепахи"

Ще один кумедний монумент встигли побачити, катаючись у «швидкій», десь у центрі, навпроти великої будівлі «Макдональдсу». Це чотиригранний шпиль, по якому наляпано чимсь чорним, немов десяток мавп із різних боків вирішили поцілити у споруду своїм лайном, і лайно те добре прилипло. Лікар, схоже, дуже зрадів моїм неапетитним асоціаціям, і пояснив, що раніше тут справді були громадські туалети. Муніципалітет вирішив, що пам’ятник буде доречніший. Символізує він славу усіх підприємств, що роблять ім’я місту.

Місто переділяє річка з островом Хог посередині – це найбільший річковий острів у Америці. Цей острів – чи й не єдина ніжна деталь у місті. Там збереглися, точніше, відреставровані кілька індіанських храмів просто неба: це великі камені, складені в певному порядку: у формі яйця або складних кіл. Дуже тихо й спокійно, птахи перегукуються між деревами. Людей мало, може, тому, що погода не сприяла, зривалося на дощ зі снігом. Не сподобалося, що дерева насаджено квадратно-гніздовим методом, це так штучно, не дає забути, що ти у володіннях міста, а не в тихому осінньому лісі.

Хоча згадав: знайшли ще одну страшенно симпатичну деталь! На тому ж таки Проспекті є будинок з ромашкою. Бічна стіна будинку рівна й сіра. Тільки одне маленьке вікно нагорі. І під цим вікном, на значній висоті, фарбою намальована велетенська ромашка. Мама сказала, що за це одне Детройтові можна все пробачити.

Ольга має 14 років.

Сьогодні Ольга хоче зробити це смішно. Вона бере аптечку, висипає всі пігулки на застелену Зойчину ковдру, сама заповзає під тепле, сукаючи скуленими від холоду босими ногами. І вибирає: прискіпливо оглядає, дряпає тонким нігтиком, кришить у пальцях. Мружачись, мов куштує варення, пробує на язик. Нарешті знаходить ті, що найкраще пасують її рішенню, чорним-чорні. Вона виколупує пігулки на ліжко, бруднить простирадло і плаче, бо чорне на білому – це добре, але сіре все псує. З’являються Полішинель і Арлекін із дубцями і починають Ольгу бити. Арлекін – за те, що вибруднила постіль, Полішинель – за те, що з’їла все активоване вугілля.

Ці кілька днів ми провели у Нідерландах. Мама дуже хотіла відвідати хоч якесь голландське місто. Вибрали Гарлем. Певно, тому, що у путівнику були справді вдалі фотографії.

Ми вже під’їжджали до вокзалу, а я ще дрімав, дотягуючи останні хвилинки. Остаточно мене розбудив Мамин сміх. Продер очі, побачив, що ми на вокзалі і поїзд уже гальмує. Мама показала на вікно. «Га?» – спитав я. Виявляється, її розсмішив маленький зелений павільйончик, причеплений до стіни вокзалу. Точніше, його назва, яка, за словами Мами, перекладалася як «окріп». Точніше, пояснювала Мама, це щось брутальніше, бо слово написане якось нетипово, скоріш за все, це діалектна форма. Ну, коли б у нас кафе назвали «Кип’яток»!

Я мляво зобразив усмішку, щоб не ображати її молодечого запалу.

Одним словом, привіт вам із сонячних Нідерландів!

Жарт. У кліматичному сенсі Гарлем виявив гостинність – хоч відразу тікай. До речі, про гостинність. На гербі, так сказати, Гарлемщини, зображені меч і ключ. Мовляв, ви приходьте, а ми подивимось, чим вас зустрічати, ми ще не вирішили.

Нам дістався дощ. Зранку погода була ще нічого, трохи вітряно, але потім почалася натуральна злива. Періщило до вечора наступного дня із невеликою, але абсолютно безглуздою для нас перервою десь посеред ночі. Ми побачили мізер: вокзал, озеро, що займає значну частину міста, ну і склали мінімальне враження від вузеньких вуличок, гарних невеличких, мокрих, як чортзна-що, будинків і… і все, власне.

Ой, ні, ще невеличка міська скульптура. Вона варта, щоб згадати про неї, недарма ж ми заради неї гак робили під дощем. Це жінка у блакитному, вона сидить на лавці у такій позі, щоб із нею зручно було фотографуватися. Тут, на лавці, чорна табличка з назвою: «Chance Meeting». Цей пам’ятничок цікавий тим, що його подарував Нідерландам якийсь українець! Вражаюче, правда?

Озеро, яке ми бачили, це, я так розумію, і є Гарлемське озеро. Я з отих довідників чомусь думав, що воно вже не існує… Ну, нівроку собі озеро виявилося. Дощ йому личив. Насправді його годилося би називати ставом, форми йому надали штучно. Не знаю, чому кажуть «озеро». Може, у голландській мові ці поняття не розрізняються, а може, тому, що водойма таки величенька, наскільки я міг оцінити. «Наскільки» – маю на увазі десь кілометр-півтора, котрі ми пробігли вздовж берега в напрямку готелю. Кілометр, півтора – то вже не важить, коли з тебе тече рікою, бо ти стирчав зо чверть години на майдані перед репродуктором. А поки ти стирчав під тим репродуктором, то, певно, тільки й думав, хто більший ідіот – той, хто увімкнув репродуктор у таку погоду, невідомо для яких слухачів? Чи той, хто стирчить під цим репродуктором тільки тому, що голландська, бачте, напрочуд милозвучна і взагалі улюблена, найкраща у світі мова? Відтягнути Маму від репродуктора зрештою вдалося. Я її твердо запевнив, що в готелі неодмінно сидітиме чудовий, першокласний носій голландської. І що цей носій голландської, найпевніше, гаятиме час, спілкуючись із іншим носієм голландської – електронним. Телевізором, себто. У теплі і затишку! У теплі! У затишку!

У кімнаті я неквапно, із задоволенням зняв мокрий одяг і тільки налаштувався скупатися й відпочити, як прибігла Мама (вона перевдяглася за якісь півтори секунди і трохи не по перилах з’їхала до «носіїв мови»). Мама заявила, що ми оце зараз ідемо на радіо. Яке радіо? Чому радіо? Вона з кимось уже домовилася. Я намагався пояснити, що з мене буде не дуже веселий експонат для голландських радіослухачів, та все марно. Довелося вдягатися і йти під дощ. Проходячи повз чергового, Мама поставила на його стіл горнятко з-під чаю, яке я спочатку не помітив, і подякувала. Її ще й чаєм пригостити встигли? Ну от коли?

На радіо нам довелося трохи чекати біля входу. Я вже пошкодував, що взагалі перевдягався в сухе, аж тут до нас вийшла білява дівчина. Ми пішли за нею. Дівчина привела нас до якоїсь почекальні чи то кімнати відпочинку для діджеїв. Принаймні там була канапа, і на канапі спав якийсь років під сорок типус у куртці захисного кольору.

Мама пояснила, що до ефіру в нас близько години. І чого тоді ми так поспішали?

Дівчина запропонувала нам чаю. Поки електрочайник на підвіконні закипав, мама базікала з білявкою. Здається, її звали Анною, але, може, то було не ім’я дівчини, а якась ввічлива