Читати книгу - "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І, клацнувши дзьобом, лелека відлетів.
2У Гліммінгенському замку був переполох. Усі мешканці покидали свої насиджені місця і збіглися на дах кутової башти, — там жив лелека Ерменріх зі своєю дружиною.
Гніздо в них було чудове. Лелеки влаштували його на старому колесі від воза, вистелили в кілька рядів пруттям і дереном, постелили всередині м'який мох і пух. А зовні гніздо обросло густою травою і навіть невисоким чагарником.
Тож лелека Ерменріх і його лелечиха пишалися своїм домом!
Зараз гніздо було битком набите мешканцями Гліммінгенського замку. У мирний час вони намагалися не попадатися одне одному на очі, але небезпека, що загрожувала замку, зблизила всіх.
На краю гнізда сиділи дві поважні тітоньки сови. Вони перелякано блимали круглими очима і навперебій розказували страшні історії про кровожерність і жорстокість щурів.
Здичавіла кішка сховалася на самісінькому дні гнізда, біля ніг пані Ерменріх, і тужливо нявкала, як маленьке кошеня. Вона була впевнена, що щурі загризуть її першу, щоб поквитатися зі всім котячим поріддям.
А по стінах гнізда, униз головою, висіли кажани. Вони були вкрай збентежені. Як-не-як, сірі щурі доводилися їм ріднею. Бідні кажани весь час відчували на собі підозріливі погляди, неначе це вони були в усьому винні.
Посеред гнізда стояв лелека Ерменріх.
— Треба втікати, — рішуче сказав він, — інакше ми всі загинемо.
— Атож, загинемо, всі загинемо! — запищала кішка. — Хіба в них є серце, у цих розбійників? Вони неодмінно відгризнуть мені хвоста. — І вона з докором глянула на кажанів.
— Є за чим побиватися — за якимсь облізлим хвостом! — обурилася стара тітонька сова. — Вони здатні загризти навіть маленьких пташенят. Я добре знаю цих виродків. Усі щурі такі. Та й миші не кращі! — І вона злісно блиснула очима.
— Ох, що з нами буде, що з нами буде! — стогнала лелечиха.
— Йдуть! Йдуть! — ухнув раптом пугач Флімнеа.
Він сидів на кінчику баштового шпиля і, як дозорний, роззирався навсібіч.
Усі, наче по команді, повернули голови й од жаху заклякли.
Цієї миті до гнізда підлетіла Акка Кебнекайсе з Нільсом. Але ніхто навіть не глянув на них. Усі як зачаровані дивилися кудись вниз, в одну сторону.
«Та що це з ними? Що вони там побачили?» — подумав Нільс і підвівся на спині гуски.
Унизу за фортечним валом тяглася довга дорога, вимощена сірим камінням.
На перший погляд — звичайнісінька дорога. Але коли Нільс придивився, то побачив, що дорога ця рухається, наче жива, ворушиться, стає то ширшою, то вужчою, то розтягується, то стискається.
— Так це ж щурі, сірі щурі! — закричав Нільс. — Швидше летімо звідси!
— Ні, ми залишимося тут, — спокійно сказала Акка Кебнекайсе. — Ми повинні врятувати Гліммінгенський замок.
— Та ви, мабуть, не бачите, скільки їх? Навіть якщо б я був хлопчик як хлопчик, і тоді я нічого не зміг би зробити.
— Якби ти був великим, як справжній хлопчик, ти нічого не зміг би зробити, а зараз, коли ти маленький, як горобець, ти переможеш усіх сірих щурів. Підійди-но до мого дзьоба, я повинна сказати тобі дещо на вухо.
Нільс підійшов до неї, і вона довго щось шепотіла йому.
— Оце славно! — засміявся Нільс і ляснув себе по коліну. — Затанцюють вони в нас.
— Цить, мовч-чи! — зашипіла стара гуска.
Потім вона підлетіла до пугача Флімнеа і вони про щось шепталися з ним.
І раптом Пугач весело ухнув, зірвався зі шпиля і кудись полетів.
3Було вже зовсім темно, коли сірі щурі підступили до стін Гліммінгенського замку. Тричі вони обійшли весь замок довкола, відшукуючи хоч якусь щілину, щоб пробратись усередину. Ні-де не було ні лазівки, ні виступу, нікуди лапу просунути, нема за що вчепитися.
Після довгих пошуків щурі знайшли нарешті камінь, який трохи випирав зі стіни. Вони налягли на нього з усіх боків, але камінь не піддавався. Тоді щурі взялися гризти його зубами, дряпати кігтями, підкопувати під ним землю. З розгону вони кидалися на камінь і повисали на ньому всією масою.
Й от камінь задрижав, гойднувся і з глухим гуркотом відвалився від стіни…
Коли все стихло, щурі один за одним полізли в чорний квадратний отвір. Вони лізли обережно, раз у раз зупиняючись. У чужому володінні завжди можна наткнутися на засідку. Але ні, наче все спокійно — ні звуку, ні шереху.
Тоді щурі вже сміливіше ринули вгору східцями.
У великих покинутих залах цілими горами лежало зерно. Щурі були голодними, а запах зерна такий спокусливий! І все-таки щурі не чіпали жодного зернятка.
Можливо, це пастка? Можливо, їх хочуть захопити зненацька? Ні! Вони не клюнуть на цю хитрість! Поки вони не обшукають весь замок, годі думати про відпочинок та їжу.
Щурі обнишпорили всі темні кутки, всі закутки, всі ходи і переходи. Ніде нікого.
Очевидно, господарі замку злякались і втекли.
Замок належить їм, щурам!
Суцільною лавиною вони кинулися туди, де лежало купами зерно. Щурі з головою заривалися в сипкі гори і жадібно гризли золотисті пшеничні зерна. Вони ще й наполовину не наситилися, як раптом звідкись до них долинув тонесенький, чистий звук дудочки.
Щурі підняли морди і завмерли.
Дудочка замовкла, і щурі знову накинулися на ласий корм.
Але дудочка заграла знову. Спершу вона співала ледь чутно, потім дедалі голосніше й упевненіше. Й от нарешті, ніби прорвавшися крізь товсті стіни, по всьому замку покотилася дзвінка мелодія.
Щурі один за одним залишали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми», після закриття браузера.