Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Так, Ломоносов справді не затримався в Києво-Могилянській академії, термін його перебування там (від чотирьох місяців до року) й причини від’їзду до Москви не вповні з’ясовані; так чи так наміри, цілі й шлях у нього були свої. Та все ж він, певно, мусив згадувати її добрим словом — хоча б уже за багатющу бібліотеку, з якою московська Заіконоспаська, що при Слов’яно-греко-латинській академії, не могла рівнятися, і чи не ще більше за те, що Київська академія допомогла йому у вдосконаленні латини, без якої тоді й кроку не можна було ступити в європейських наукових колах.

А Сковороді, котрий, до речі, восени 1734 року міг іще (гіпотетично) застати Ломоносова в стінах академії, «Могилянка» дала таку підготовку в давніх мовах, найперше якраз у латині, яка поставила його поряд з найосвіченішими людьми свого часу.

Володіння — нехай приблизне — латиною не могло, зрозуміла річ, бути обов’язковою умовою вступу до академії, проте вважалося бажаним, щоб абітурієнт був по можливості ознайомлений бодай з азами цього предмету, або, як тоді говорили, «заправлений Альвара» — за йменням автора прийнятої в академії, як і в усій Європі, латинської граматики єзуїта Еммануїла Альвара.

Не маємо підстав твердити, що зовсім юний Сковорода, відправляючись вступати до Києво-Могилянської академії, вже був «заправлений Альвара», але й категорично виключати це не слід: згадаймо, що він, з усього судячи, дістав у школі вельми непогану підготовку, і якщо вчителем у нього справді був вихованець академії, то хтозна…

І вже в кожному разі зустріч з латиною не могла відбутися пізніше першого класу, «фари», де за методиками таких авторитетів, як Ґ. Кониський та Р. Заборовський, молодики бралися «до вивчення граматики й граматичної розправи мови руської, польської, а потім і латинської, загальні правила словосполучення якої, з перекладом латинських уривків простої конструкції та із засвоєнням латинської орфографії, і складали собою майже весь курс цього класу…». В наступних класах («інфіма», «граматика», «синтаксима») «майже виїмково вивчалося латинську мову, якою велося тоді викладання всіх академічних наук»[78].

При цьому важливо наголосити, що, як випливає з матеріалів, які наводить у своїй праці щойно цитований Д. Вишневський, а також із розвідок деяких інших авторів (наприклад, В. Аскоченського[79]), вивчення латини в академії мало аж ніяк не умоглядний, не схоластичний характер, навпаки — виразно жвавий, активний. Щоденними письмовими вправами, постійним читанням і перекладом класичних текстів справа не обмежувалася. Головним методом засвоєння мови були «шкільні розмови». Учнів, починаючи з граматичного класу, зобов’язувалося розмовляти між собою латиною, причім не лише в стінах академії, але і вдома. Існувало навіть спеціальне покарання для тих, хто порушував це правило або говорив на латині погано: таким вішали на шию дерев’яний футляр, куди вкладалося довгий аркуш паперу, в осібних випадках футляр не дозволялося знімати навіть на ніч…

Тож нічого дивного немає в тому, що вихованців академії цінували як латиністів дуже високо, дехто з них були перекладачами у Петербурзі. Так, за даними деяких дослідників питання, митрополит Йоасаф Кроковський відправив богослова Павла Черняхівського та філософа Андрія Волянського до канцлера ґрафа Ґ. Ґоловкіна «для перекладу потрібних справ державних», а Киріяк Кондратович був перекладачем в історика В. Татіщева[80].

Для Сковороди латина стала, без пересади, органічною складовою не тільки творчості, а й усього світосприйняття, якщо завгодно — життя, долі. Своє багаторічне листування з М. Ковалинським він вів латиною, зрідка переходячи на старогрецьку, а згадаймо, що адресат був духовно найближчою для нього людиною, в листах до нього Сковорода розкривав найпотаємніше. Навіть у листах, написаних російською, Сковорода час від часу наче мимоволі переходить на латину, розкраплюючи у тексті латинські слова («Моя тепер rusticatio в Курежі…» — II, 313) або цілі фрази, а то й вірші. Його філософські трактати, діалоги насичено античними, в тому числі латинськими, посиланнями, образами, ремінісценціями. Такі, наприклад, як «стародавній Улікс» та «Орфеїв псалтир» у діалозі «Бесіда, названа двоє, про те, що легко бути блаженним», наскрізний мотив Мінерви, інші «крихти та зерна» з античної міфології у діалозі «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру», або в тій же «Бесіді…» латинська приказка, до якої сам автор подає український еквівалент — «Від лиха втікай, та хати не минай».

Сковорода створював на латині епіграми, послання, байки, «фабули», як, приміром, написані спеціально для учнів класу поетики двома мовами, латиною і «малоросійськими фарбами»: «Carmen» («Мелодіа») та «Fabula de haedo et lupo tibicine» («Байка Есопова»); написав філологічну розвідку про принципи вивчення і перекладу іншомовних авторів, сам багато перекладав і «переспівував» з латинської: вірш «Похвала астрономії», має піднаголовок «Ех Ovid[io] Fast[i] (З книги Овідія „Фасти“)», варіації на мотиви «римського пророка» Горація (Пісня 24-та «О спокою наш небесний!») та Верґілія «Similitudines ex Virgilio 2 Aeneidae», переклади оди новолатинського поета XVI століття Сидронія-єзуїта — Сидронія Гозія, латинських віршів французького гуманіста XVI століття Марка Антуана Муре «О delikati bland etc. (До Петра Герардія)» та «In natalem Jesu».

Зі староримських авторів М. Ковалинський вирізняє як «найлюбленіших» Цицерона та Горація.

Перекладаючи «книжечку Цицеронову „Про старість“» Сковорода вкладає в цю роботу не тільки свої знання і хист до «витлумачення тутешньою мовою» латинського тексту, прагнучи зберегти дух і зміст ориґіналу й разом дати своє самостійне його потрактування, але й захоплення кращими сторонами староримської цивілізації. У листі-присвяті до С. Тев’яшова він створює своєрідний узагальнений портрет-начерк римлянина. Подумки оглядаючи «театр найдавніших римських часів», він не може «вдосталь надивуватися» тому, яким чином римляни «могли бути прості, але поважні; грубі, та приязні; запальні, але не злобиві; ласкаві, та не лукаві; сильні, але справедливі; переможні, але милосердні; владні, та некористолюбні; трохи вчені, але розсудливі; розумні, але не підступні; пишні, та щедрі; хвальки, але не