Читати книгу - "Пелле Безхвостий у школі"

— Мухи докучають, — озвався Пелле.

— Кусючі, — мовила пані Петерсон.

— Сьогодні у вас, пані, було добре молоко, — сказала Шарлотта.

— Завжди, — мовила пані Петерсон.

Проте нині вона сказала так багато, що від утоми лягла в траву. Сонце вже сіло, і поки Пелле й Шарлотта ішли лісом, мало-помалу запали сутінки.

— Може, підеш до мене додому й побачиш, як я живу? — спитала Шарлотта.

— Мені страшенно цікаво побачити твоїх дітей, — відповів Пелле. — Якщо не зраджує моя пам’ять, я зроду не бачив їжачат.

— То чудові діти, можеш мені повірити, — сказала Шарлотта. — Усі п’ятеро схожі одне на одного, мов дві краплі води. Навіть я їх не розпізнаю.

— Де ви живете? — спитав Пелле.

— У купі лісового каміння неподалік звідси, — відповіла Шарлотта. — Ми маємо дві кімнати, кухню й сміттєпровід.

— Я, звісно, трохи побоююсь куп каміння, — сказав Пелле. — Там же водяться гадюки.

— У моїй не водяться, — сказала Шарлотта. — Я поїла всіх гадюк. Або просто загризла.

Пелле подивився на неї з неабиякою повагою.

Коли вони підійшли до каміння, їжачата стрибали навколо купи й бавилися одне з одним. Але Шарлотта розгнівалась:

— Хіба мама вам не казала сидіти в хаті, як її немає вдома? — суворо спитала вона й шльопнула лапою найближчого.

Горопашне їжача спробувало згорнутися клубочком, але в нього то не дуже вийшло, оскільки воно спіткнулося й упало навзнак. Так воно борсалося, аж поки мама допомогла йому звестися на лапи.

— Я бачу лише чотирьох дітей, — сказав Пелле. — Але вони справді милі.

— Невже їх тільки четверо? — злякалася Шарлотта. їй, як і здебільшого всім їжакам, важкувато давалась лічба, проте вона знала, що в неї стільки їжачат, скільки пальців на кожній лапі. І вона заходилася лічити дітей і пальці — й виявила, що дітей усього четверо. А де ж запропастилось п’яте?

— Погукай його, — порадив Пелле.

— Як я його погукаю? — залебеділа Шарлотта. — Такі дрібні діти ще не мають імен! І не вміють говорити. О, сталося щось жахливе!

— Я допоможу тобі його знайти, — пообіцяв Пелле. — Може, воно впало у сміттєпровід.

Але їжачати там не було.

Пелле обнишпорив усе довкола. Він заглянув за кожен куш і зазирнув за кожен камінь, обдивився в папоротях і попорпався в купах хмизу, але їжача мов крізь землю провалилося. Урешті-решт Пелле зморила така втома, що він, уткнувшись носом у лапи, заснув біля підніжжя великого дерева.

Коли Пелле прокинувся, ліс уже повністю ожив. Павук Себастьян розвішував між двома березами прегарну павутину, на мурашиній Великій Вулиці неймовірно пожвавився рух, а лісове птаство давало безкоштовний вранішній концерт.

«Чесно кажучи, пташиний спів справді дуже гарний», — подумав Пелле.

Тоді почувся знайомий сміх. Авжеж — угорі сиділа сорока пані Сміхогай. Це ж бо під її деревом Пелле заснув. І ось пані Сміхогай полетіла кудись зі свого гнізда.

Пелле нашорошив вуха. Здається, з верхівки дерева долинав слабкий писк. Треба подивитись! Пелле поліз стовбуром угору й обережно наблизився до сорочого гнізда.

Пелле не йняв віри своїм очам — у гнізді пані Сміхогай лежало горопашне п’яте Шарлоттине дитя!

— Як ти, бідолашечко? — спитав Пелле. — Тобі не заподіяли нічого лихого?

Їжача тільки пищало. Принаймні, живе й начебто не ушкоджене. Очевидно, осоружна сорока схопила його долі й занесла до гнізда.

«Що ж тепер робити? — подумав Пелле. — Може, взяти їжача в зуби і злізти з ним додолу?» Пелле спробував якось підступитися до малого, та в нього не вийшло. Мале сичало, оскільки боялося, що Пелле завдасть йому лиха. І навряд чи було в тому щось дивне.

Не лишалось нічого іншого, як поки що їжачати не чіпати. Пелле швиденько зліз донизу й побіг до купи каміння. Шарлотта, як і завжди, поринула в дообідній сон.

— Я знайшов їжача! — вигукнув Пелле і все їй розповів.

— Ойо-йой, лишенько моє! — застогнала Шарлотта. — Ми його ніколи не дістанемо з гнізда! Його там з’їсть та страшнюча сорока!

— Я дещо придумав, — мовив Пелле. — Чи ви, їжаки, не забиваєтесь, як падаєте з дерева?

— О, як падаємо на тверде, то забиваємось, — відповіла Шарлотта.

— Напевно, забиваєтесь, — мовив Пелле. — Тоді нам треба наносити моху.

— Моху? — здивувалася Шарлотта. — Не розумію, до чого це ти ведеш?

— Ось побачиш, — загадково мовив Пелле.

Пелле повів Шарлотту до високого в’яза (чи то пак липи).

— Назбираємо м’якого моху й вистелемо з нього навпроти сорочого гнізда ковдру, — пояснив Пелле. — А тоді я залізу вгору та й випхну твоє дитя з гнізда, воно гарнесенько впаде на мох і не заб’ється.

— Ну ж у тебе й кебета! — сказала Шарлотта.

І вони взялися за роботу