Читати книгу - "Глибинка"

все писав, забувши про час і відпочинок. Літери складалися в слова, слова — в речення, а він продовжував зосереджено заглиблюватися у той магічний край, де не було місця логіці й здоровому глузду, а реальне й потойбічне зливалися у дивне сплетіння, яке не віщувало нічого доброго. Село і Люди: продовження (6)

Стефан гадав, що його приїзд у село пройшов непоміченим, але це було не так. У Маренівці порожнеча, яка так дивувала раптових зайд, була лише маскою, своєрідною мімікрією, що повідомляла мандрівнику: «Ти не знайдеш тут нічого цікавого, тож забирайся геть». Насправді пильні очі завжди стежили за будь-якими змінами, що відбувалися у неквапному житті села, і раптова поява городянина у цьому лабіринті вулиць була миттєво зафіксована, а новина швидко розійшлася поміж мешканців.

Всі знали, що незнайомець зупинився у Семена Стеценка. Також вони знали, що Семен і цей несподіваний гість про щось довго розмовляли, сидячи на лаві увечері; і це їх непокоїло, оскільки їм була невідома тема цієї розмови. Якби жителі дізналися, що той на п’яні очі виказав городянинові найбільшу таємницю села, йому було б непереливки. На це були свої причини.

Можливо, справу врятувало те, що Стефан не сприйняв серйозно всі ці давні легенди, і на його обличчі нічого не відбилося. Якби мешканці села знали, що він не повірив жодному слову, їм би стало набагато легше, — хоча невідомо, як би вони сприйняли те, що городянин зібрався написати про все це у своїй книзі.

Данило Чорний був нерозривно пов’язаний з історією Маренівки, і спогади про нього збереглися навіть у найстаріших з жителів, проте він був не з тих, чиє ім’я продовжують згадувати. В очах селян він і був тим чистим Злом, яке так старанно вишукують у повсякденному житті дослідники філософії і метафізики. Стефан зрозумів це, але вважав, що тут мають місце звичайні забобони, характерні для мешканців глибинки. Людина, чий стиль життя відрізняється від інших, завжди має у таких селах певний ореол таємничості, що межує з дурною славою.

Проте…

Семен сказав правду — все почалося дуже давно.

Задовго до тієї історії, яку Стефан вирішив зробити вступом до своєї книги. Але події, які так суттєво вплинули на долю села, відбулися не в іншому часовому вимірі, а зовсім нещодавно, якихось шістдесят років тому. Дрібниці, якщо вимірювати час космічним годинником.

* * *

…Отже, вони сиділи на лаві, огорнені вечірніми тінями і сигаретним димом. Семен якраз скінчив розповідь про те, як завершила свій життєвий шлях дружина сотника, і Стефан ризикнув виказати те, що вертілося в нього на язиці майже від самого початку.

— Цікава історія, — зауважив. — Проте як ти знаєш, що все саме так і було? Що це не просто красива казка?

Семен довго дивився на нього, примруживши очі. Вже майже протверезів, проте бажання вибалакатись, схоже, не полишало його.

— Гаразд, розумнику, — сказав нарешті. — Тоді я розповім тобі те, що було вже не так давно. Все це бачили і мій батько, і дід Матвій. А дещо бачив навіть я.

Після невеличкої паузи почав:

— Данило встиг прижитися в цих місцях. Спочатку все начебто було добре — люди іноді ходили до нього по якесь зілля або за порадою, і він усім допомагав. Проте це тривало недовго. З часом старий зовсім усамітнився і припинив приймати гостей.

Почалося все якраз перед війною. Році в сороковому зникла маленька дитина, дочка Степана і Олени Заміховських. Пішла з дівчатами до лісу, але там вони розділилися, і назад вона так і не повернулася. Тоді півсела прочісувало ці ліси, але нікого не знайшли. Звичайно, ніхто й не думав пов’язувати це з Данилом — всі вирішили, що дівчинку вовк загриз, а їх тоді до чорта тут було, й іноді вони аж до межі села виходили.

У тому ж році у старого з’явилася гостя — молоденька дівчина, років, може з двадцять. Гарна така, чорненька, обличчя рум’яне… Хтось до неї тоді забалакав, здається, Григір Мірошник, а вона йому й каже, що вона онука Данилова і приїхала до дідуся в гості. Не дуже люди цьому повірили, бо не той чоловік був Данило, щоб дітей заводити — скоріше, взяв він її, щоб передати всю свою науку. Сам він тепер з хати майже не виходив, тільки ця дівчина — Оксаною її звали — всюди ходила. Люди придивлялися до них, але втручатися не наважувалися…

А тоді почалася війна. З нашого села на фронт пішло тридцять чоловік. У ті роки ні Данила, ні його онуку ніхто не бачив, та й не до них тоді було — йшли бої, гинули люди, похоронні листи приходили один за одним. Лише після війни занепокоїлися — Німеччина капітулювала, і всі святкували перемогу, проте двоє наших хлопців зникли безвісти. Не було звістки про смерть, але й серед тих, хто повернувся, їх не було.

Люди вже зовсім впевнилися, що ті загинули, коли одного разу Ганна Дяченко розповіла, що бачила вночі свого Олексія. «Стоїть, каже, під вікном зі своєю скатаною шинеллю, блідий як смерть, і все проситься: „Мамо, я змерз, пустіть мене, пустіть, будь ласка!“ Вона перехрестилася з переляку — і на двір, кричить: „Синку! Синочку!“ Ач — а його вже немає…»

— І що ж далі? — запитав Стефан, коли Семен зупинився, щоб перевести подих. Що ж, історія була те що треба.

— Спочатку їй ніхто не повірив. Але через кілька днів свого чоловіка побачила Марія Горобець. Той теж стояв під вікном і просився до хати. «Очі, казала вона, у нього були якісь дивні — чорні й блискучі, немов дьогтем намазані». Вона зняла з шиї хрестик і притулила до шибки, і тоді він зашипів, як зміюка якась, і зник. Ну, тут вже село