Читати книгу - "Глибинка"

— А що, вийдеш за мене, Христино?

Вона зрозуміла, що це подорожній до неї балакає, і перехрестилася тричі.

— Ні, — відповідає. — Не піду! Бог мене вбереже.

— Дивись, — каже труп. — Мало в тебе часу залишилося.

Та й затих.

Довго думала жінка про те, що побачила. Стало їй ясно, що не треба було пускати до хати того лихого чоловіка, проте нічого вже не вдієш. І почала знову молитися, щоб врятував її Бог від нечистої сили.

Через дві години покійник знову відкрив мертві білі очі. Позвивався на лаві та й питає голосом Данила:

— То чи вийдеш за мене, Христино?

— Ні, — відказує. — Бог мене вбереже.

Чує — за вікнами щось вовтузиться, сміється і у шибки стукає. Превеликий страх стиснув її серце.

— Як знаєш, — він у відповідь. — Тільки ще менше у тебе часу залишилося.

Раз — і затихло все, і під вікнами більше нікого не чуть. Христя ледь жива від жаху, молиться без упину і поклони образам б'є. „Тільки б до півнів протриматися, думає, а там кілка йому у груди та й поховаємо“.

І ось пройшло ще дві години, і в третій раз розплющив очі мертв'як. Подивився на неї і питає:

— То як, жінко, підеш за мене?

— Ні! — скрикнула вона. — Ні, не піду!

— Як собі знаєш, — каже. — Сама собі долю обрала.

Розірвав труп мотузки, як павутину, і сів на лаві, а синє його обличчя страшно розтягнулося, немов би у посмішці, і язик з рота випав. Закричала вона від жаху і тільки хотіла хреста на себе накласти, як тут порозліталися всі шибки і полізла у хату всіляка нечисть. Накинулися вони на неї, схопили — і розірвали на шматки.

А тут якраз півень вдалині проспівав. Мертвий сотник впав на лаву, як бревно, а вся та гидота розлилася юшкою по всій підлозі. Так їх і знайшли люди.

Зрозуміли всі, що діло тут дуже нечисте, якщо чаклун і Божого імені не злякався. І тут з'явився серед них Данило. Зазирнув у хату через розбиту шибку і каже громаді:  „Я такий і такий, якщо оселюся тут, то зроблю так, що ніяка нечисть вас більше не чіпатиме“. Люди погодилися, хоча й не дуже їм сподобався незнайомець. Проте добре, коли є в селі людина, що може бісову силу подолати. Данило виніс з хати труп сотника, люди забили йому кола у груди і поховали на неосвяченій землі. А вже те, що від хазяйки залишилося, ховали по-християнськи, оскільки вирішили, що не винна жінка і постраждала через лиху людину…»

Стефан здригнувся і прислухався — йому раптом здалося, що там, за вікном, відбуваються якісь рухи. Він довго вдивлявся у темряву, проте побачив лише гілля сливи, що меланхолійно хиталося у місячному світлі. З вуст зірвався подих полегшення.

«Господи», подумалося йому, «після таких оповідок починаєш жахатися власної тіні».

Він пробіг очима те, що надрукував на екрані. Досить сирувато і нагадує напівфабрикат, проте все ж йому здалося, що Семенова історія набула більш-меньш привабливої літературної форми. Зміст він залишив майже без змін, лише видалив з неї всі матюки і застосував той архаїчний, давно вибулий з ужитку стиль, що так чарує нас у творах українських класиків минулих сторіч. Здається, буде цікаво, якщо використати деякі подібні елементи, щоб створити щось абсолютно нове.

«Це може бути вступом до мого твору», подумав. Саме так, стилізована під давні перекази історія відкриє перед читачем двері у світ безупинного страху, де зло не зникає з часом, а лише змінює форму. І цей світ зовсім поруч, можливо, на наступній зупинці міжміського автобуса, прихований за іржавим дороговказом, а жах, що причаївся там, такий же прадавній, як сама історія.

«І ти справді віриш в це?»

Питання, яке він адресував сьогодні Семенові, бумерангом повернулося до нього, і Стефан невдоволено насупився. Насправді не має значення, чи вірить він у всі ці старі легенди, головне для нього — примусити інших повірити у них. Сам він хотів залишатися лише Оповідачем, таким собі таємничим інкогніто, що тримає свої погляди при собі. Але якщо вже бути абсолютно відвертим, Стефан, як і годиться людині, що заробляє гроші на власній фантазії, із скептицизмом відносився до таких історій. Так, вони цікаві як етнографічний матеріал, елемент фольклору, і він не збрехав Віктору, коли казав, що в них криється потужний фундамент для літературної творчості. Але не більше. Якщо Семен розраховував, що заїзжий письменник після його розповіді скочить у електричку й чимдуж помчить додому, то він помилявся. Справді, кого здивуєш зараз байками про якогось упира, коли по телевізору можна досхочу наковтатися фільмів на кшталт «Жахів на вулиці В’язів»?

Це був ще один момент, чому його привабила саме ця ідея. Звичайна дитина знає набагато більше про Страшного Фредді чи Чужого, аніж про Басаврюка або Вія, з якими, якщо пощастить, можна познайомитися з мізерної шкільної програми. Складалося враження, що вся нечисть дружньо імігрувала в розвинені капіталістичні країни, де й оселилася, лише іноді з’являючись у «Нічному кінозалі» і примушуючи тремтіти жадібного до адреналіну глядача. Але якщо вже так хочеться отримати чергову порцію дрижаків, то хіба не можна досягнути цього власними зусиллями? Матеріалу для цього більш ніж достатньо, у цьому він вже зміг переконатися. І хай він не перший, хто робить таку спробу, але сподівався, що не стане й останнім.

Що ж далі? Він вже знав це. Далі історія робить стрибок уперед, і читач буде з завмираючим серцем спостерігати, як той проміжок часу, що відмежовує його від описаних подій, стає все меншим і меншим, аж поки це Зло, що здавалося таким далеким і незначним, не опиниться зовсім поруч, у жахливо реальній дійсності…

Надворі вже була глибока ніч, а він