Читати книгу - "Як не скарб, то пожежа"

— Ну, а ти як гадаєш? Знайти гроші! І повернутися додому зі скарбом.

— Ще чого! Знову в той ліс? Невже ти нічому не…

— Дайте мені договорити! — нетерпляче увірвав Миколка. — Я ще не закінчив. Хотів сказати, що здогадуюсь, які саме гроші вони шукають.

— То які? Не тягни!

— Ді, пам’ятаєш, коли я позавчора у тебе в гостях сидів, по телевізору йшли новини? Пам’ятаєш, про що в них казали?

— Ні, не пригадую, — заперечно хитнула головою Діана.

— Там казали, що в Миргороді пограбували інкасаторську машину і викрали близько ста тисяч! Грабіжників було троє, і вони були озброєні! Вловлюєте?

— Тобто, це вони? — припустив Данило. — Ті самі злодії?

— Дев’яносто дев’ять шансів зі ста! — впевнено заявив Миколка.

— І тепер ці бовдури не знають, де шукати присвоєні багатства, — задоволено продовжив Семко. — У той час, як наш Миколка це знає!

— Ви просто самогубці, — Діана не надто поділяла загальний захват.

— Слухай, Ді, я ж не кажу, що ми збираємося піти на бандитів у лобову атаку, як на війні. Нам потрібен хитрий та підступний план.

— Не розумію, який тут ще може бути план? Четверо дітей проти трьох озброєних кримінальників…

— Простий, як і все геніальне! Нам треба розділити ворогів і відволікти від того місця — тоді Миколка зможе потрапити, куди треба, і викопати їхню здобич.

— І яким же чином ти збираєшся відволікати дорослих грабіжників? А якщо вони вже знайшли свою схованку і викопують награбоване просто зараз?

Семко відкрив рота, щоби відповісти, але замовк. Друзі побачили, як серед дерев знову з’явилося світло фар джипа злочинців. Цього разу машина поверталася до траси.

— Їдуть, — пошепки прокоментував Данило. — Цікаво, куди?

— Можливо, нас шукати, — висловив здогад Семко. — Адже ми тепер свідки і чули забагато. А їм це ні до чого. Вони хочуть знешкодити нас… Аби ми їх не видали.

— І знайдуть, — якось приречено відгукнулася Діана. — Що як вони зараз виїдуть на шлях, а потім перевірять ці кущі. Що тоді?..

— Ш-ш! — прошепотів Данилко. — Тихо! Викотившись на дорогу, джип зупинився. Відчинилися дверцята з боку водія, і в салоні автоматично увімкнулася лампочка. Це дозволило друзям побачити, що наразі в машині сидять лише двоє, а не троє чоловіків. Потім водій відпустив кермо, вийшов і став у променях світла фар.

— Куди ж воно поділося, га? — долинув до дітлахів його голос. Команда розпізнала кремезного ватажка, Бекаса. Потім клацнули пасажирські дверцята, і поруч з ним став лисий Косуха.

— Ти бачив, хто це був? — спитав він.

— Нє-а. Мобілу чув, а далі захрустіло тільки… Хтось нас там випасав, а потім змотався, зуб даю. Зараза, ще лягавим доповість…

— А може, то й були лягаві? Може, хотіли засідку влаштувати?..

— Нє-є, навряд чи. Якби лягаві, то нас би вже взяли. Може, то лісник якийсь вештався… Одне знаю — треба швидко все закінчити і хутко мотати звідси.

— Якщо той ідіот не знайде, де закопав гроші…

— Знайде, — пообіцяв Бекас. — Куди він дінеться. А як не знайде, то ми його самого на тому цвинтарі закопаємо. Давай-но в машину, проїдемося трохи. Коли побачимо того вилупка, що за нами підглядав, то проведемо з ним профілактичну бесіду, щоб знав, як ночами по лісах лазити, ги-ги.

Бандити повернулися в салон, і джип зрушив з місця. На мить яскраве світло фар ковзнуло по кущах, де переховувалися друзі, і вся четвірка інстинктивно пригнулася, та врешті зітхнула з полегшенням, побачивши, що автомобіль повільно покотився далі.

Коли машина зникла з поля зору, Семко озвався першим.

— Часу дуже мало, тому давайте діяти швидко.

— Діяти як? — ентузіазм Семка, котрий за будь-яку ціну бажав сунути голову в пащу левові, Діані зовсім не подобався. Але перш ніж той встиг викласти свій варіант подальших дій, його знову перебили — цього разу дзвінок мобілки, котру Миколка все ще тримав у руці. Оскільки звук був вимкнений, про виклик повідомляло лише яскраве світло екранчика. Загроза бути почутим минула, тому Миколка прийняв дзвінок і притулив слухавку до вуха.

— Слухаю, тату.

Решта Команди замовкла в напруженому очікуванні. Приблизно хвилину Миколка не говорив нічого, лише мружився від чутних лише йому батькових епітетів, що лунали зі слухавки. Потім обережно сказав:

— Ми… е-е… ми зараз біля шосе на Романівку. Ні, сюди не перенесли Полтаву… Так. Поруч є зупинка «Лісова»… — судячи з виразу обличчя Миколки, котрий неначе лимона вкусив, тато знову видавав порцію каральних обіцянок. А коли той зупинився, аби набрати повітря в легені, хлопчик швидко заторохтів, виправдовуючись: — Тут таке робиться, тату! Знову злочин! Справжній! Якщо чув про пограбування інкасаторів — то вкрадені гроші всі тут… У лісі… Це правда, я не брешу! Бандити поки що від’їхали, але вони повернуться…