Читати книгу - "Як не скарб, то пожежа"

— Тато приїде хвилин за двадцять-тридцять… Ой, що тоді буде… Обіцяв дати понюхати кулака нам усім…

— Ну, якщо тільки понюхати… — спробував пожартувати Данило, але від того Миколка ще більше скис.

— От що я вам скажу, друзяки, — мовив він. — Нам таки потрібно відібрати гроші в грабіжників. Тоді хоч покарання буде не таким жахливим…

— Як на мене, то розумніше буде просто дочекатися пана Маковія в кущах, — висловилася Діана. — Краще отримати на горіхи від нього, ніж від бандитів. Ті з нами жартувати не будуть.

— Ді, бандити поїхали шукати нас уздовж шосе, — заперечив Семко. — А той, третій, лишився в лісі сам. Ми зараз тихесенько повернемося туди, візьмемо наші лопати біля місця ночівлі, а потім всі разом вирубимо його, дістанемо гроші й назад, у кущі — слухняно чекати пана Маковія.

То, може, не будемо часу даремно гаяти?

— Ну чому мене ніхто ніколи не слухає?! — у відчаї вигукнула дівчинка. — Я вам що, порожнє місце? Чи у мене проблеми з мовою?! Ви розумієте, що ризикуєте життям? Думаєте, в разі чого ті бандити нас пожаліють лише тому, що ми діти?!

— Це хто тут «діти»? — натхненно спитав Миколка. Діана схопилася за голову.

— Данилку, а ти що скажеш? — поцікавився Семко у друга. — Ти щось мовчиш…

— Я згоден з Ді. Це надто небезпечно.

На якусь мить запала тиша — видно було, що ані Семко, ані Миколка не очікували таке почути. Першим отямився Маковій-молодший.

— І ти збираєшся пересидіти лихо в кущах, неначе… заєць?

— Хіба я це сказав? Просто, — тут Данилко обвів усіх присутніх своїм фірмовим, з-під скелець окулярів, поглядом, — мусимо затямити одне. Якщо вже ліземо в бійку, не відступати до останнього.

— Ну так! — переможно гукнув Миколка. — Не вперше ж!

— Саме це мене й турбує, — тихо мовила Діана, але підвелася. І сказала, відповідаючи на мовчазне здивування Семка:

— Якщо ми й справді не хочемо гаяти часу, нам пора. По дорозі обговоримо всі деталі. І до узгодження дій тримаймося купи.

— Добре, — поважно кивнув Семко, теж підводячись. — У тобі, Ді, спить великий полководець.

— Це ще нічого. Бачили б ви мою маму на кухні, — посміхнулася дівчинка.

І Команда Мрії знову повільно занурилася в темне черево лісу.

Вони намагалися ступати якомога тихіше, та гілля під ногами все одно зрадницьки тріскотіло. На щастя, все ще дув поривчастий вітер, і шурхіт верхівок дерев заглушав більшість звуків. Хотілося сподіватися, що це допоможе дітлахам лишатися непоміченими.

Усі речі друзів лежали там, де вони їх і покинули. Семко з Миколкою взяли собі по лопаті, а Данило замислено зазирнув у залишену після копання скарбу яму.

— Здається, в мене з’явилася ідея, — прошепотів він. Усі нахилилися до нього.

— Яма, — Данилко вказав на неї рукою. — Вона близько двох метрів углиб. Я думаю, якщо заманити злочинця сюди, щоби він впав униз, він вже не вибереться звідти самотужки. Якщо, звісно, прибрати оце, — хлопчик висмикнув з ями мотузку і відв’язав її від дерева.

— І яким чином ти будеш його заманювати? — поцікавилась Діана.

— А як завгодно. Наприклад, ось цим, — він нахилився і взяв з землі свій великий ліхтар із радіоприймачем. — Ми з тобою зараз трохи погаласуємо, привернемо його увагу, а Семко з Миколкою обійдуть цвинтар з іншого боку і спокійно знайдуть потрібне їм місце. Тільки яму треба чимось замаскувати — наприклад, покласти над нею кілька довгих гілляк, зверху розстелити мій намет і присипати листям.

— Чудовий план, — схвалив Семко. — Так і зробимо. Тоді ми з Миколою пішли обходити периметр, а ви готуйтеся. Чекатимемо вашого сигналу.

— Не подобається мені все це, — вкотре за сьогодні сказала Діана, хоча й розуміла, що виходу в неї немає. Вони з Данилком заходилися маскувати яму, а Миколка і Семко, кивнувши один одному на знак бойової готовності, рушили до кладовища.

За кілька метрів уже можна було розрізнити самотню фігуру худого бандита в місячному світлі, що вештався з лопатою по цвинтарю, щось бурмочучи. Семко вказав Миколці напрямок руху, як це роблять заправські бійці спецназу, і хлопці навшпиньки попрямували вздовж галявини, намагаючись не випускати злочинця з поля зору. Скоро бурмотіння худого стало більш розбірливим.

— «Дурити, дурити…» — ображено бубонів той. — «Пам’ять відшибло…» Нічого не відшибло! Кажу ж, не вистачає одного хреста… Ну от, де він подівся, зараза? Де мені його тепер шукати? Хоч би блимавку яку лишили, чи що… Теж мені, партнери…

— Чекаємо, — прошепотів Семко, і друзі зачаїлися за товстелезним стовбуром дуба, звідки якнайкраще було видно увесь плацдарм.