Читати книгу - "Чарівна діброва"

Шумів ліс на Діброві, і понад срібною гладдю озера пустував теплий літній вітер…

Кольорові лямпіони хиталися на шнурах, що бігли від дерева до дерева, спліталися й розпліталися, і нічний вітер мотав їх у такт музики, а може, в такт свого подуву, що летів від озера. Від слабких кольорових світел падали мазки на нічну темряву й снувалися по травнику.

Лариса танцювала, і Христина, її мама, час від часу помічала її. Тоді, коли виринала з-поміж склубочених пар і білою сильфідою миготіла й вигиналася, появлялася і зникала в глибині людського клубовища. У півсутінку, що панував у малому танцювальному павільйончику. На його підлозі черевики й черевички, капці й капчики вигиналися й витупували, кривилися й ламалися, наче б насміхалися з когось. Зразу повище них починався несамовитий розмах підстеген і стеген, і чим вище, тим ставав більш карикатурним і невгамовним. Аж доки клуби й живіт не попадали в несамовитий скрут, вигини і ритмічні корчі. Бо — такий був твіст.

Христина втрачала з очей доньку, бо її знову проковтував божевільний танець.

Лямпіони злегка хиталися, і кольорові смуги розмальовували ніч.

Христина сиділа на лавочці. Мазки гралися на її голові, і спогади пробігали мозком і танцювали там твіста. Твіста минулого. Справжнього модерного танцю воєнного божевілля й насміху з усього тверезого.

… горів Відень. Обабіч Дунайського Каналу пробігала бойова лінія. Залишки німецької армії стояли проти наступу большевиків. Ще стояли, хоч усім було ясно, хто та на котрий берег пройде. Бож у відступі був старий світ міщанської Европи.

Сиділи в пивниці. Жили поблизу Північної Залізничної Станції, неподалеку Каналу. Лариса-немовля — на колінах у мами. Спала. Тільки, як змагався гомін бою, прокидалася, сплакувала, малими ручками сягала до вушок і кривилася. Наче просила, щоб прогнали від них настирливих комах.

«… Ба, якби можна було тоді відігнати дійсність! Може, майбутнє не прогнало б нас у світ. А Лариса ж була хвора. У неї був кір. Тому ми й не подалися на Захід. Світ валився, тож як із хворою дитиною?»

Дібров’яні дерева шуміли чатиною і коронами співали пісень. Таких старих, як світ. Вони не знали змін, а в твіст вони попадали аж тоді, коли торнадо впадало між них і вигинало їх у чудернацькі танці, безсоромні й дикі, невгамовні й неуярмлені. У ритм звуків повітряної труби.

«… а вони он, бач, і без торнада як…»

Лариска виринула з-поміж клубовища. Ясне волосся спливало хвилями на плечі і сяяло золотою авреолею над головою, що не танцювала. Вона була майже непорушна, на обличчі дівчини був сон і злегка вигиналася мрія. Покинувши аквамаринові очі, вона лягала на лиці і сонними тінями сковзувала на шию. Вливалася легким серпанком на груди, що ледве зазначувались під білою тканиною.

Лариса танцювала руками. Її гнучкі пальці вигиналися і були, мов ті вуженята, що не бачили світла. Вони моталися й розмотувалися, вибігали в повітря й тріпотіли, наче крильцята птаха. Співали екзотичним ритмом островів, що пливуть по Південному Пацифіку. Давали й викликували, відштовхували й приманювали. Заперечували нетерплячим жестом знудженої жінки.

Лариса танцювала майже на місці. Починаючи з колін, її ноги дріботіли й неймовірно швидко наближувались одна до одної й розходились, коліна майже доторкувались одне одного і розбігалися, і від того швидкого руху здавалося, що дівчинка стоїть. Тільки біла чаша її суконки пливла й дрижала, як квітка-дзвоник гірський. Вона кружляла й злегенька тремтіла і була, як озерна хвилька, що її викликав камінь, що впав-пірнув у глибину. Падав у воду рівно, просто. Але хвилька, що її викликав, кружляла й шуміла на плесі і тремтіла понад глибінню. Над нею білі гнучкі пальчики танцювали твіст.

Дібров’яну ніч у тому одному місці прояснювала аренка, де серед людських конвульсій руками танцювала сильфіда.

«… врешті здавалося, що в тому мільйоновому чужому місті легко згубитися. З хворою дитиною…»

«… перед кожною поразкою така тиша. Так було, коли поляки й німці билися за Львів. За наш Львів. І прийшли большевики. Несамовита тиша, повна історії. А потім — у Відні. І він горів. Найбільше обабіч Каналу. І Лариса в мене на колінах. Зрештою, це люди чужі, і яке їм до нас діло?»

«… Неймовірно швидко знайшли. Мабуть, уже другого дня Дмитро сидів у командатурі, чи як там, і чекав на переслухання: і хто? і відкіля? і чому? Мав посвідку, що його вивезли насильно, на роботу. Сидів до ночі серед людського клубовища і, коли, вкінці, його випустили, була ніч, і на вулиці його зловила стійка і знову відвела до якоїсь командатури. Там знову провіряли, і знову не дали ніякого папірця, що стверджував би відбуту провірку. Так ішов по вулицях міста, що догоряло над Каналом, і був наче м’яч, що ним гралася доля. Аж доки не навчився обманювати її: скинув черевики й босоніж прокрадався