Читати книгу - "220 маршрутів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Збігаючи сходинками містка й застрибуючи до автобуса 415, який уже зачиняв двері, Міколай почувався чудово, та наступної миті вигляд сірої Вісли під Лазенківським мостом змінив його настрій. Малий не звик приймати спонтанні рішення. Він радше підходив до всього, як стратег: спочатку внутрішньо готувався до справи, потім намагався передбачити всі обставини, які могли б завадити втіленню планів. Коли нарешті переходив до дій, то не бродив навпомацки, а сміливо рухався до мети. Але сьогодні він не застосував цього методу. Намагаючись довести щось комусь, кого навіть не було поруч, і кому, скоріш за все, він ніколи в цьому не зізнається, він повівся всупереч собі й своїм принципам. Він завжди з підозрою ставився до стрибання у воду зі скель у незнайомих місцях.
«Що я роблю?» — з легким переляком подумав він.
Проте в автобусі панувала спокійна, майже сонна атмосфера. Пасажирів небагато, усі відсторонено думають про своє. Міколай відчув себе в безпеці і став дивитися у вікно: вони саме минали стадіон «Легії»[8], нижче зеленів парк «Агрикола» — і до нього потроху поверталася впевненість у собі.
«Що зі мною може статися? Тут купа людей. Доки я в автобусі, нічого зі мною не станеться».
На зупинці «Метро Політехніка» 415-й таки спорожнів, а до кінцевої «Гута» було небезпечно далеко — кільканадцять зупинок, забагато як для першого самостійного виїзду. Забагато як для когось, хто ніколи не був азартним. Міколай почав вивчати трасу маршруту, щоб знайти зручну пересадку. І знайшов її швидше, ніж встиг про це подумати. Наступна зупинка була «Площа Конституції». Кінець подорожі. Не роздумуючи довше, він вийшов.
«Я в центрі!» — усвідомив він і тут-таки пошукав очима приховану камеру. Однак його поява не спричинила загального збудження, роззяви не збіглися, репортери з усіх телеканалів не налетіли. Перехожі не звернули на нього найменшої уваги, байдуже оминали хлопця й поспішали у власних справах. Тож він подався до музичного магазина «Риф», що був з іншого боку площі.
Він давно вже мріяв зайти туди й полазити між інструментами скільки душа забажає, і щоб батько не підганяв.
Завжди, коли вони проїжджали цією дорогою на машині, Малий думав, що колись він сюди приїде — сам! Один! Колись? То чому б не сьогодні? От власне — чому?!
Він трохи ніяково прочинив двері. Якщо десь і існує музичний рай, то він схожий на цей магазин. На двох поверхах тут зібрано все, що сниться ночами і молодим, і старим музикантам — а принаймні точно снилося Міколаєві. Ударні були на другому поверсі. Тому Малий, не розглядаючись навкруги, одразу звернув праворуч і, лавіруючи між клавішними, піднявся нагору. Він міг дійти туди навіть із заплющеними очима. Персонал його появу проігнорував.
Коли він зрідка заходив сюди з батьком, продавці одразу послужливо пропонували свою допомогу. Утім сьогодні — чи тому, що Міколай не був схожим на когось, хто має при собі хоч якісь гроші, чи то через його гіпс — продавець глипнув на нього незворушним поглядом і мовчки продовжив займатися своїми справами. Міколая це цілком влаштовувало. Він крутився між інструментами, задоволений, що ніхто на нього не тисне. У магазині можна взяти палички й трохи розгулятися за інструментом, але сьогодні він не робитиме із себе посміховисько. Не грати ж йому однією лівою! Якби не гіпс, він міг би трохи постукати по тарілках, особливо по тих дорожчих, смакуючи холодні відтінки металевого звуку. Зокрема низький звук темної, твердої «чайни», про яку він іноді мріяв. Тому він лише постукував по тарілках нігтем, а вони ледь чутно сичали, як вода на розпеченому камінні.
Через травму він також не міг випробувати електронну установку, хоч загалом був противником такого підсилення барабанів. Можна навіть сісти за якийсь класний комплект, «Мапекс» чи «Таму», і уявити, що він щойно його купив. А так йому лишалося хіба милуватися, тому Малий одразу перейшов до пластику, штативів, палок і педалей (подвійні особливо сильно розбурхували його уяву).
У якийсь момент знизу долинув чи не найвідоміший гітарний риф: «Led Zeppelin» «Wholla Lotta Love». Хтось шкварив дуже незлецьки! Були в ньому й сила, і справжні почуття, було відчуття інструмента й віртуозна робота пальців. Міколай майже відчув потік гарячої енергії, який увірвався на другий поверх, і подумав, що, мабуть, сюди прийшов якийсь відомий музикант. Щоб задовольнити цікавість, він спустився. І дуже здивувався, побачивши хлопця свого віку. Юний, та в його виконанні чути було години, місяці й роки, проведені за грою. Повагу Міколая до гітариста не похитнули навіть смішні біляві кучерики, що м’яко лягали довкола по-дівчачому вродливого обличчя. Продавці ставилися до хлопця з легкою поблажливістю, не пильнуючи й дозволяючи йому випробовувати інструмент за інструментом.
Він саме зняв зі стіни «Gibson Les Paul Custom» — найкрутішу з гітар. Глянув на неї, наче вони змагалися, хто кого передивиться, і вдарив по струнах, а Міколай здригнувся. Він знав цей риф. З нього починається «Smoke on the Water» «Deep Purple». Чувак був нереально крутим. Музика звучала чисто, аж хотілося похитуватися в ритм. Зараз він грав, здається, «VooDoo Child» Джимі Гендрікса. Такому гітаристові можна довірити найкращий інструмент! А в Міколая ще навіть цілої установки не було! Навіть якогось нещасного «Ребеля»! Він уже ніколи не гратиме настільки ж добре! Малий стояв, слухав, і його брали завидки. А може, це було просто захоплення? Яка різниця.
Минуло трохи часу, аж гітарист нарешті підвів очі. Його погляд сяяв чистою непідробною радістю. Він усміхнувся, хоч вони й не були знайомі. Міколай схвально кивнув головою.
— Звук — бомба! — прокоментував він.
— Скажи? — хлопець схилив голову й, сумно зітхнувши, поклав гітару на місце. — Хороший інструмент — половина успіху.
— Ти мені це говориш? Але ти й сам добряче рубаєш... — тут Міколай замовк, підбираючи слова, які б виразили його захват,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «220 маршрутів», після закриття браузера.