Читати книгу - "220 маршрутів"

— Я ще дуже нескоро гратиму на такій лялюні, як ця! — хлопець із жалем подивився на «Гібсона».

— Помріяти не зашкодить! — ляпнув Міколай.

— Теж правда. І так все закінчується тим, що я купую медіатори, щоб продавці не думали, що я не даю їм заробити, а тільки приходжу й гармидер тут влаштовую.

— Здається, їм це не надто заважає.

— Коли на зміні мій знайомий, то окей. Він теж грає. І розуміє мої страждання. А з іншими я стараюся не зловживати їхнім терпінням.

Малий розумів, про що він. Він думав так само, із однією відмінністю — у нього не було знайомого продавця й він підсвідомо чекав, що його таки виженуть із магазину, ніби в нього на лобі написано «Я ж все одно нічого не куплю!».

— Макар! — гітарист простягнув Міколаєві руку, та помітив гіпс і трохи збентежився. — Ой, сорі!

— Та нічого. Міколай.

— Міколай? Серйозно? Як святий?

— Саме так.

— Клас! Я не знаю жодного Міколая.

— А я Макара.

— Тепер знаєш. Ну, мабуть, час збиратися. У мене нині є трохи грошенят, куплю своїй старенькій струни. Оце вони здивуються на касі. Ти ще лишаєшся?

— Ні, я теж уже піду.

Макар одягнув куртку, підняв з підлоги рюкзак і рушив нагору. Міколай вийшов разом із ним. Доки новий знайомий вибирав струни, він розглядав палички. Взяв одну пару, знаючи, що вони не дуже дорогі. Макар вибрав струни, підійшов до Малого й помітив у його руці палички:

— Ти ударник?

Міколай засоромився, наче його спіймали на гарячому і, втупивши очі в підлогу, відповів:

— Лише початківець.

— Барабани, круто! — схвально кивнув головою той.

«Коли вони є...» — із сумом подумав Малий.

— І чути їх добре, скажи? — продовжував Макар.

— Є таке. Особливо, коли живеш у висотці.

Міколай виклав палички на прилавок і почав перетрушувати рюкзак у пошуку грошей. Однак він ніде не міг знайти десятку, яку мати дала йому вранці здати на щось у школі.

— Вісім злотих, — сухо мовив продавець.

— Хвилинку, — прошепотів хлопець, він усе ще не міг знайти готівку. Через кілька хвилин і після докладної перевірки всіх таємних схованок ставало все зрозуміліше, що гроші кудись випарувались. — Вибачте, — пробелькотів він, червоний як рак, — але, здається, я загубив гроші.

Малий усе ще перевертав уміст рюкзака, намагаючись проковтнути клубок приниження, що став у горлі, коли несподівано почув голос Макара:

— Позичити тобі?

— Ні, я мабуть не братиму, загалом я й так не можу зараз грати, — Міколай охоче б провалився крізь землю, а найгірше було те, що непрошені сльози сорому самі по собі накочувалися йому на очі.

— Нема питань. Віддаси принагідно. Це і це, — Макар поклав струни на прилавок, заплатив і подав Міколаєві його палички. — Але тепер мені справді треба рухатись.

— Мені теж. Дяки.

Вони вийшли з магазину. Подивилися на вітрину, обмінялись якимись неважливими коментарями про мікшери. Міколай сподівався, що вони побалакають довше, та Макар, побачивши наближення 501-го, несподівано гукнув:

— Мій автобус! Па! — і рвонув до автобуса, який саме заїхав на зупинку.

І, перш ніж Міколай встиг отямитися, двері закрилися, а Макар зник у натовпі пасажирів. Малий поглянув на палички й усміхнувся власним думкам. Це були звичайні палички «Гладек 140С» за вісім злотих. Палички, яких тисячі. Він тримав їх у руках, і думав, чому це він такий переконаний, ніби щойно зустрів когось, із ким міг би досягнути повного взаєморозуміння.

— Гей-гоп! Хтось таки добряче з дуба впав! — так дорогий старший брат, якого зранку традиційно переповнювало співчуття до ближнього, прокоментував палички, що стирчали з Міколаєвого рюкзака. — Ото вже дуркецало! Ти потягнеш палки до школи?!

— Іди лісом! — Малий відповів найгрубіше, як міг.

— Тихше, хлопці! Візьміть себе в руки! — намагалася трохи вгамувати їх мати.

— Бо він завжди скрізь пхається!

— Бо він завжди поводиться, як придурок!

Цей обмін компліментами тягнувся б іще довше, якби Міколай не схопив рюкзак і не вибіг з хати, голосно грюкнувши дверима й залишивши на полі бою знеохоченого противника, роздратовану мати й неторкнутий сніданок. А як інакше?

Міхал, звичайно ж, не бажав Малому нічого поганого. Може, навіть щось би для нього зробив за певних виняткових обставин, особливо, якби воно не вимагало особливих зусиль. У принципі, він же лише звернув його увагу, що коли в тебе рука загіпсована, палички не носять! Хотів уберегти брата від клинів. Оце й усе.

Він не знав, що його репліка стане початком дуже дивних подій, наслідки яких, як приємні, так і не дуже, даватимуться взнаки ще багато років. Міхал не міг цього передбачити й нізащо не взяв би на себе такої відповідальності.

Коли хороший настрій зникає із самого ранку, потім увесь день можна вважати змарнованим. Тому так надзвичайно важливо не допустити, щоб нас опанувала вранішня дратівливість, спричинена якоюсь дрібницею. Та Міколай цього не знав, і його завжди було досить легко вивести з рівноваги. Особливо, коли хтось намагався його повчати — а він цього терпіти не міг.

Так сталося й сьогодні: дурні палички, які він останньої миті запхнув не до тієї кишені, зрушили лавину. Спочатку вони комусь заважали в автобусі. Міколай спробував не звертати на це уваги. Усе одно йому лише дві зупинки, при цьому одна