Читати книгу - "220 маршрутів"

Прохолодна зустріч з боку матері його не зупинила — Міколай замислено проковтнув обід, плануючи наступну ескападу.

Наступного дня Міколай думав лише про заплановану після уроків поїздку. Роздивляючись карту Варшави, вирішив, що сьогодні відвідає Ольшинку Гроховську. Вона була не надто віддалена від центру Всесвіту — тобто від вулиці Моторової, де мешкали Вербицькі — і він уже трохи знав ці околиці після поїздок до лікарні. Назва «Ольшинка Гроховська» звучала гарно, видавалася знайомою, а при цьому — поважною й історичною. Міколай невиразно пригадував якусь славетну битву. Може, там стоїть пам’ятник? Варто би перевірити.

Щоби потім не було претензій, за сніданком розповів матері байку про додаткові заняття в школі. Вона проковтнула її, навіть не запідозривши, що це перший з багатьох обманів, які приховуватимуть від неї справжнє життя її молодшого сина, і що під красивою обгорткою ховаються плани, які б вона ніколи не схвалила.

Міколай у свою чергу, надто збуджений очікуванням пригоди, не замислювався, чи це взагалі має сенс. Попри вранішню штовханину в автобусі, дорогою до школи він ні на мить не переставав мугикати якусь пісню, а потім, спускаючись із містка біля «Лятавця»[7] і уявляючи поле колишньої битви, він не помітив Меланії, що зав’язувала шнурівки, поставивши ногу на підмурівок магазину. Зупинився лише тоді, коли відчув, що хтось смикає його за рукав.

— Привіт!

— Привіт! — відповів він неохоче, а його посмішка зів’яла.

— Ти наче привида вздрів! — зі сміхом прокоментувала Меланія.

— А раптом? Він отам, позаду тебе!

Меланія озирнулася, удаючи переляк.

— О боже! Справді?

Привида, звичайно ж, не було. Це вона була маною, яка раптом стала реальністю. Міколай здивувався, побачивши її цілою й неушкодженою. І хоч хтось інший на його місці прямо запитав би дівчину про вчорашнє, йому таке навіть на думку не спало. Він підозрював — ба навіть був переконаний! — що Меланія й так не скаже правди.

«Слухай! А чого ти ходиш на дачні ділянки?»

«Провідую хвору бабцю».

«Ага...»

Так міг би виглядати цей дурний діалог, а він і далі б не знав, що відбувається. Урешті, вони були не надто довго знайомі, щоб обговорювати настільки інтимні питання. Поцікавиться якось іншим разом. Головне, що з нею нічого не сталося. Та й Міколаєві розмови зі сторонніми все ще давалися нелегко. Він би ніколи в цьому не зізнався, та характер мав радше нерішучий, розмову закінчував швидко, відповідав коротко. Розкривався аж тоді, коли пізнавав когось ближче. Тоді дозволяв собі жартувати й ставав дотепним. Однак потребував упевненості, що у відповідь ніхто не здивується, не поставиться зневажливо, не посміється з нього. Годі дивуватися, що друзів у нього було небагато.

— Як рука? — зронила Меланія, щоб перервати незручну мовчанку.

— Нічого. Якось.

— Можна, я теж розпишусь? — раптом спитала вона.

— Звісно, — байдуже відповів Міколай. — Коли завгодно. Але пам’ятай: жодних хмарок, сердечок чи квіточок! Це чоловічий гіпс!

— Та добре, добре! — буцімто ображено розсміялася дівчина.

На великій перерві Меланія озброїлася кольоровими фломастерами, знайшла Міколая в його улюбленій схованці — у кутку коридору біля вікна — і виконала вранішню обіцянку. Загалом Малий сподівався, що в народу це викличе більше зацікавлення, але їм і так було весело.

— Готово! — переможно оголосила дівчина, а його охопив удаваний відчай:

— Що?! Це що таке?! — надто голосно вигукнув він.

— Усмішки не заборонялися! — Меланія хитро розсміялася.

— І що це, по-твоєму, таке?!

— Це? Тобі не подобається? — вона, схоже, була розчарована.

На гіпсі видніло усміхнене сонце.

— Баби! — утомлено зітхнув Міколай. — Одне вам у голові!

І раптом Міколай відчув, що атмосфера перестала бути напруженою. Він прикидався сердитим, але ж знав, що Меланія все розуміє і це лише така гра. І що насправді дурне усміхнене сонечко набагато важливіше, ніж комусь може здатися. Важливіше за інші малюнки й написи. Значно важливіше. Міколай уже набрав повітря, щоб сказати щось типу: «А що ти робиш після уроків?» — бо йому вже язик свербів розповісти Меланії про план поїздки на Ольшинку. Та він не встиг. Поява Беати, що рішуче сунула прямо на них, позбавила його дару мови. І саме в цю мить!

— Я скрізь тебе шукаю! — вигукнула вона до Меланії, цілковито проігнорувавши Міколаєву присутність, і смикнула подругу за рукав светрика. Потім вони шепотілися біля стіни, хихотіли й раз по раз зиркали в його бік, а він зсунув рукав сорочки так, щоб ніхто не побачив сонечка, і робив вигляд, що йому це абсолютно байдуже.

У такому настрої він досидів до кінця уроків. Думав, що, може, Меланія ще підійде до нього на якійсь перерві, утім цього не відбулося, а він навіть не розглядав можливості зробити це самому. Потім був останній урок. Міколай довго відтягав вихід зі школи, та врешті таки мусив піти. Однак Меланії ніде не помітив. На зупинці її теж не було. Чому вона так з ним?! Своєю поведінкою вона зачепила його до глибини душі. Він був настільки розчарований, що вже навіть не думав про заплановану екскурсію. «Вісімка» не їхала, а він хотів негайно довести самому собі, що на Меланію йому начхати й він чудово розважиться сам. Без неї. Тож якось так сталося, що хлопець змінив плани: перейшов містком на протилежний бік вулиці й сів у перший-ліпший автобус у бік центру. Рішення було настільки швидким і несподіваним, що Міколай аж злякався. Він не дуже добре знав місто. Скрізь їздив з батьками й