Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Антона Могильницького, у творах яких звучали патріотичні мотиви, любов до рідного краю, його історії, заклики до самовідданої праці для добра народу. Виданням першої поетичної збірки розпочав літературну діяльність львівський поет І. Гушалевич, в поезіях якого, написаних в дусі народних пісень, звучали любов до рідної землі, ідея єдності українського народу.

Відбулися певні зрушення у видавничій діяльності. Посилення інтересу до нової української літератури за Збручем викликало спроби перевидання її кращих зразків у Галичині. 1849 р. І. Борисикевич видав у Львові повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Головацький переклав українською мовою повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба», яка вийшла друком у Львові в 1850 р.

Значну роль у пожвавленні літературного життя відігравали засновані у Львові під час революції перші українські газети «Зоря Галицька» (редактор Антін Павенцький), «Галичо-руський вістник» (редактор Микола Устиянович), «Новини» та «Пчола» (редактор Іван Гушалевич). У них друкувалися кращі твори відомих письменників М. Устияновича, А. Могильницького, І. Гушалевича, Р. Моха, Луки Данкевича та ін. В «Зорі Галицькій» вперше було надруковано патріотичний вірш М. Шашкевича «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», у «Пчолі» — уривки з 5-ї частини «Енеїди» та «Пісню на новий 1805 год… Алексію Борисовичу Куракіну» Івана Котляревського, в «Новинах» — вірші Миколи Костомарова.

Галицькі часописи нерідко подавали інформацію про громадсько-культурне життя в Україні, зокрема про Кирило-Мефодіївське братство та його учасника Тараса Шевченка. Газета «Postęp» («Поступ») в одному зі своїх травневих номерів 1848 р. у статті Карла Падуха «Польська і українська національність на Україні…» повідомляла про викриття на Україні царською жандармерією таємного товариства, один з членів якого Т. Шевченко, «чоловік з народу, родом з польської України, звільнений з кріпацтва», розпочав свою діяльність у Києві, звідки «розбіглися його пісні, повні гарячих відзивів у живописній народній мові до українців. Русь вільна, незалежна була кличем Шевченка».

Газета «Дневник руський» у жовтні 1848 р. в статті «Слово о Русі і її становищі політичеськім» писала, що Т. Шевченко «сегодня уважаний єсть яко мученик справи руськой вольності… Патріотичеські письма Шевченка звісні суть в всей Малой Росії й Україні і много причиняються до взбудженія Духа». І. Вагилевич на сторінках цієї газети називав Т. Шевченка знакомитим поетом, у віршах якого «повно ревного чуття», зазначивши при тому, що в рукопису залишається його поема «Кавказ», яка не має собі рівних в літературі. В тій самій газеті польський поет Генрик Яблонський надрукував вірша «Мученикам вольності з року 1847», в якому оспівував кирило-мефодіївців як борців і мучеників «за свободу, за вольність братій». Звістки про участь Т. Шевченка в антиурядовій організації, його боротьбу засобами поетичного слова за свободу народу сприяли популярності поета в очах галицької інтелігенції.

Розгорнувся аматорський театральний рух. Перші кроки львівського українського театру були пов’язані з широким використанням драматургії Наддніпрянської України. 26 жовтня 1848 р. група аматорів у Львові поставила перероблену І. Озаркевичем «Наталку Полтавку» І. Котляревського під назвою «Дівка на відданню, або На милування нема силування». 21 листопада 1848 р. глядачі побачили другу виставу п’єси, а 24 лютого 1849 р. було поставлено п’єсу «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Українські вистави мали великий успіх, будили серед народу патріотичні почуття, любов до рідної культури. Досягнення аматорського театру 1848–1849 рр. заклали основу для подальшого розвитку театрального руху, організації у Львові 1864 р. першого в Галичині професійного українського театру.

Визначними подіями були також народний фестин у Львові 3 травня 1849 р. — у першу річницю скасування панщини — та заснування 1849 р. з ініціативи Головної Руської Ради Народного дому у Львові, який став на якийсь час осередком культурного і наукового життя українського населення Галичини.

Польсько-українська конфронтація. Політизація українського національного руху в Галичині, створення ним власних національно-політичних і культурно-освітніх структур, висунення і поступова реалізація програми національного самоствердження українців на території їх компактного проживання — східній частині Галичини — в рамках конституційної Австрійської монархії стало великою несподіванкою для польських громадських кіл, які й далі уявляли себе єдиними повноправними господарями краю. Ставлячи своєю кінцевою метою відбудову Польської держави в кордонах 1772 р. з включенням до неї частини українських земель, вони не визнавали за населенням цих земель, у тому й Східної Галичини, права на національну незалежність і український рух сприйняли вкрай негативно. Вони далі дотримувалися застарілих стереотипів, вважаючи українців частиною польського народу, яка відрізнялась від поляків тільки релігійним обрядом, їхню мову — діалектом польської мови, а культуру і літературу — складовою частиною культури й літератури польської.

Розрив цього уявного зв’язку був визнаний польською стороною за зраду польських національних інтересів. Польська громадськість виступала проти українського руху, об’єднавшись в антиукраїнський демократично-ліберально-шляхетський блок. Польські політики намагалися насамперед перешкодити заснуванню Головної Руської Ради і, прибувши на її установче засідання у митрополичій палаті при соборі Св. Юра, старалися переконати присутніх у недоцільності її створення й пропонували приєднатись до Центральної Ради Народової та спільно працювати для справи відродження Речі Посполитої, зустрівши, однак, категоричну відмову від такої спілки та висловлення бажання русинів самостійно відстоювати свої національні права. Не мала успіху й спеціальна делегація Центральної Ради Народової до голови Головної Руської Ради єпископа Григорія Яхимовича з подібними пропозиціями.

Зазнавши невдачі, Центральна Рада Народова інспірувала створення на противагу Головній руській Раді на початку травня 1848 р. з представників сполонізованої української шляхти та інтелігенції підконтрольної їй організації «Руський Собор» з метою спрямування українського руху в пропольське русло. Його друкованим органом стала газета «Дневник руський». Не одержавши, однак, підтримки українського населення, ця організація на початку жовтня 1848 р. самоліквідувалась і приєдналась до Центральної Ради Народової як філія.

Центральна Рада Народова разом з «Руським Собором» вислала на Слов’янський з’їзд до Праги спільну делегацію для нейтралізації маніфестування на форумі автономістських аспірацій делегації Головної Руської Ради. На сторінках періодичного органу Центральної Ради Народової «Gazeta Narodowa» нав’язливо вміщувалися відозви, статті та інші матеріали, в яких під звуки закликів до братерства, єдності та згоди з русинами заперечувалися їх права на реалізацію своїх емансипаційних змагань, а репрезентантку українського руху Головну Руську