Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

самоуправа, отже, могла стати своєрідним замінником втраченої в минулому власної державності на зразок тієї, яку одержали поляки в Галичині у 60-х рр. XIX ст. Тому вимога поділу Галичини одержала широку підтримку серед українців — на її підтримку Головна Руська Рада та її філіали на місцях до кінця січня 1849 р. зібрали понад 200 тис. підписів. Реалізація автономії бачилася галицьким політикам етапом на шляху федералізації Австрійської монархії.

Головна Руська Рада виступила з ініціативою щодо включення українських представників до складу міської управи Львова (грудень 1848 р.), домагалася написів назв вулиць і площ міста українською мовою, впровадження її в діловодство установ.

Головна Руська Рада та її філіали заініціювали рух за створення українських військових та воєнізованих формувань — національної гвардії в містах, селянської самооборони на Прикарпатті, батальйону так званих гірських стрільців, які розглядались як зародок збройної репрезентації українців Австрійської монархії, здатної стати на захист їх національних прав. Формування української національної гвардії в місті домагалися представники українських мешканців Львова в заяві на ім’я головного військового командування в Галичині від 6 серпня 1848 р. Головна Руська Рада з відповідною заявою зверталась 7 серпня 1848 р. до Крайової президії, а, одержавши відмову, — до віденського уряду й імператора. При цьому пропонувалося запровадити в гвардії вишкіл українською мовою, а у відзнаках поєднати державну і національну символіку — австрійського орла і українського лева, синій, жовтий і чорний кольори.

Політична активність пожвавила культурно-освітній рух. Особливо гострою була потреба в книжках, бо ж перед революцією їх майже не видавали. Водночас життя диктувало необхідність об’єднати наукові, літературні і освітні сили та визначити поле їх діяльності. Це мав зробити «Собор руських учених». Ініціатором собору був письменник Микола Устиянович, який весною 1848 р. двічі звертався з цього приводу до керівництва Головної Руської Ради.

На з’їзд у Львові 19–25 жовтня 1848 р. з’їхалися 118 учасників, серед них чимало письменників, діячів освіти, журналістів, дрібних службовців, юристів, студентів, а також духівництва. Були це здебільшого друзі, однодумці й послідовники «Руської Трійці», які й задали тон з’їздові. На пленарних засіданнях, що відбувались у приміщенні духовної семінарії, виступили Іван Борисикевич, письменники Микола Устиянович, Рудольф Мох, Йосиф Левицький, Йосиф Лозинський, Іван Гушалевич та ін., промови яких, за словами очевидця Василя Ільницького, «дихали свободою і патріотизмом». Душею з’їзду був поет, «соловей карпатський» М. Устиянович. У своїй промові він закликав учасників до самовідданої праці для добра гнобленого віками українського народу, пропонував набиратися сили у «громкого Шевченка», високо оцінив заслуги перед українською культурою М. Шашкевича та його друзів, підкреслив роль революційного Відня, який виборов демократичні свободи для народів Австрійської монархії. Інший поет, А. Могильницький, який не зміг прибути на з’їзд, надіслав його учасникам вітального листа, в якому зобов’язувався віддати всі свої сили освіті народу. Гучними оплесками зустрів з’їзд виступ польського поета-демократа Генрика Яблонського, який віщував велике майбутнє українському народові в колі слов’янських народів.

Протягом кількох днів учасники з’їзду працювали в дев’яти секціях. Важливе значення мали внесені секціями пропозиції про заснування господарського та історичного товариств, охорону пам’яток історії та культури, видання популярного підручника історії України. Пропонувалося перевидати «Историю Малороссии» М. Маркевича, написану під впливом знаменитої «Історії Русів». Секція шкіл накреслила широку програму українського шкільництва. Більшість членів секції мови та літератури висловилися за літературну мову, близьку до народної, «гражданський» шрифт і фонетичний правопис, залишивши, однак, прихильникам церковнослов’янської мови, які були в меншості, свободу використання в наукових працях церковнослов’янської мови, етимологічного правопису. Згодом це негативно позначилося на книговидавничій справі. З великим інтересом зустріли учасники з’їзду доповідь видатного вченого, колишнього члена «Руської Трійці» Якова Головацького, який подав широкі відомості про етнічну і мовну єдність всього українського народу. На засіданні 25 жовтня засновано Товариство народної освіти як керівний орган «Руської матиці» — культурно-освітньої організації, завданням якої було видання для народу дешевих книжок. Закінчився з’їзд під вигуки «Хай живе українська демократія!»

Перший з’їзд діячів культури став важливою подією в культурному житті всієї Східної Галичини. Це була перша організована публічна маніфестація української інтелігенції краю, яка, розбудивши національний дух, засвідчила більш-менш адекватне розуміння нею назрілих завдань національно-культурного розвитку українців у добу «Весни народів» і готовність взяти участь в їх реалізації. Дещо із визначених з’їздом завдань їй вдалося здійснити, чимало завдань реалізували наступні покоління інтеліґенції, а деякі не втратили актуальності й у наш час.

В умовах революції великого розмаху набула боротьба за народну освіту. Вимога запровадити в народних школах, гімназіях та інших навчальних закладах Східної Галичини викладання українською мовою містилась у петиції від 19 квітня 1848 р. Згодом широка громадськість через Головну Руську Раду та місцеві ради почала домагатися організації українських шкіл по всіх селах і містечках, розширення навчальних планів за рахунок включення до них основ сільського господарства, ботаніки, ремесла, історії українського народу та сусідніх країн, відкриття доступу селянським дітям до гімназій, введення навчання рідною мовою в середніх і вищих школах, заснування закладів для підготовки вчителів, вилучення шкіл Східної Галичини з-під нагляду римо-католицького духовенства і т. ін. Відповідаючи на ці вимоги, уряд 9 травня 1848 р. погодився на запровадження викладання українською мовою в народних школах: 31 серпня 1848 р. оголосив про введення факультативного викладання української мови, а 4 грудня 1848 р. і 8 січня 1849 р. — як обов’язкового предмету в гімназіях. У такий спосіб, внаслідок наполегливих вимог народу, українська мова щораз більше не тільки завойовувала народні школи, а й проникала в гімназії Східної Галичини. 13 вересня 1848 р. видано імператорський патент про відкриття кафедри української мови у Львівському університеті. Професором відкритої на початку 1849 р. кафедри став Я. Головацький.

Поширеною була вимога запровадження української мови в діловодство установ, військовий вишкіл та написання цією мовою назв населених пунктів, площ і вулиць. На одному з засідань Головної Руської Ради обговорювалося питання про увічення пам’яті видатних діячів українського народу, зокрема про спорудження пам’ятника Богданові Хмельницькому у Львові.

Активізувалося літературне життя. Загальне політичне і культурне збудження сприяло піднесенню літературної творчості послідовників «Руської Трійці» Миколи Устияновича й