Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Масові зібрання українців по галицьких містах і містечках під час заснування та під час засідань місцевих руських рад-філіалів Головної Руської Ради трактовано як спроби духовенства підбурювати селян проти дідичів та до захоплення їхньої земельної власності й розпалювати міжнаціональний розбрат.

Діяльність Головної Руської Ради та священиків-репрезентантів її філій Центральна Рада Народова оскаржувала перед митрополитом М. Левицьким. Один з лідерів Центральної Ради Народової О. Батовський від новопризначеного віце-президента губернського управління А. Ґолуховського вимагав застосувати проти греко-католицького духовенства, підозрюваного в підбурюванні українських селян проти поляків, енергійних заходів й спонукати його проповідувати єдність і згоду краян. Відгомін цієї вимоги засвідчила вказівка А. Ґолуховського митрополичій консисторії від 10 серпня 1848 р. через газету «Зоря Галицька», яка начебто «занадто захоплюється національністю», «протиставляючи її польській», стримувати селян від насильницьких посягань на панську власність, від трактування усіх нерусинів у Східній Галичині як загарбників, сіяння недовір’я до поляків та відвертати селянство від зацікавлення політикою, а натомість облагороджувати його моральні почуття. Перед новопризначеним губернатором Галичини Вацлавом Залеським делегація Центральної Ради Народової однією з найбільших проблем краю визнала діяльність руського духовенства, назвавши її підбурливою, і домагалася не підтримувати русинів.

Природно, що за таких умов польсько-українські взаємини поступово ускладнювалися, набуваючи характеру політичного протистояння. Навколо українського питання виникла гостра полеміка. З польського боку в ній взяли участь редакції часописів «Gazeta Narodowa», «Dzennik Narodowy», публіцисти А. Домбчанський, К. Ценґлевич, з українського — Т. Леонтович, А. Петрушевич, Т. Полянський, Є. Прокопчиць, анонімний автор трактату «Умови згоди між Польщею і Руссю» та ін. Якщо перші здебільшого відстоювали лінію Центральної Ради Народової та «Руського Собору» і їх періодичних органів, то другі — переважно симпатиків Головної Руської Ради. У ході полеміки українське питання переросло межі внутрішньо-крайової проблеми і набуло європейського звучання.

Намагання представників польських громадських кіл заперечувати існування українців в Галичині, а український національний рух 1848–1849 рр. зобразити перед європейською громадськістю як інспірований австрійською владою (на противагу польському рухові) контрреволюційний виступ вузького кола представників вищого греко-католицького духовенства, позбавленого підтримки широких народних мас, спонукало українські кола звертатись до цієї громадськості з роз’ясненням реального стану справ.

Головна Руська Рада, надсилаючи на Слов’янський з’їзд до Праги свою делегацію, прагнула продемонструвати перед світом самостійність українського народу, знайти союзників серед інших слов’ян та з їх допомогою домогтися забезпечення своїх конституційних прав. В дискусіях у польсько-українській секції, створеній з представників Головної Руської Ради, Центральної Ради Народової та «Руського Собору», І. Борисикевич, обґрунтовуючи свою позицію, заявляв, що «так же, як поляки прагнуть закласти в Галичині фундамент для цілої Польщі, так і галицькі українці хочуть створити основу насамперед для українців, які живуть в Австрії, і вимагати визнання всієї української національності». Укладена під час з’їзду польсько-українська угода, що передбачала зрівняння в правах українців і поляків, означала моральну перемогу української делегації, фактичне визнання польською стороною справедливості її вимог. Реальним результатом з’їзду, на якому галицькі українці вперше зустрілися з представниками інших слов’янських народів на ниві політичної діяльності, стало також чесько-українське зближення та роз’яснення суті українського питання перед громадськістю слов’янських земель.

Голова Головної Руської Ради Григорій Яхимович багато зробив для з’ясування позиції української сторони в конституційній комісії австрійського парламенту під час її роботи над проектом перебудови Габсбурзької монархії на засадах федералізму, де він захищав національний принцип побудови федерації і домагався поділу Галичини на дві самостійні провінції — українську і польську. Його підтримала частина чеських депутатів, членів конституційної комісії. Для роз’яснення суті українського питання серед німецького населення і європейської громадськості Головна Руська Рада розповсюджувала відповідні відозви: «До співгромадян — „Mitbürger!“, „Ruthenen an Europa“, „Deutsche Brüder“» та інші, — які зусиллями Григорія Шашкевича, радника міністерства освіти у Відні, друкувались у столиці й поширювалися серед депутатів рейхстагу, а також надсилались до Галичини.

У відозві «До співгромадян!» (весна 1848 р.) підкреслено: «Ми живемо у відповідальну епоху. Кожна нація поступає вперед. Чи ж при цьому мала б залишитися у забутті лише крайньо упосліджена руська нація в Галичині? Ні! Щаслива година вибила вже і для галицьких русинів. Натхненні новим життям, вони також прагнуть руху вперед, підняття із занепаду, і чинити перешкоди цьому може тільки ворог поступу. Але їхні тенденції не обмежуються виключно тільки до їх власної національності. Вони визнають рівноправність інших національностей, хочуть зберегти спокій, порядок і силу законів та прагнуть сучасних реформ у дорозі права».

Водночас доброзичливий був тон відозви «Русини до своїх німецьких співгромадян»: «Руська нація не прагне порушувати прав інших. Тому не турбуйтесь, русини не заподіють вам ніякої кривди. Нація пожертвує всім, щоб захистити і зміцнити свою національність. Але в той же час вона оголошує недоторканність кожної національності. Тому ви, німецькі брати, які живете поруч з нами, не маєте чого боятися за свою національність. Невибаглива руська нація вважає своїм покликанням плекати високу ідею народного життя, яку придушувала дотеперішня безжалісна політика правителів. Остання декларувала рівність людей, але не могла піднятися до рівності націй. Рівність релігій вона врешті-решт збагнула, але рівності національностей не змогла зрозуміти. Руська нація ось визнає себе прихильницею нової народної політики, яка поряд з рівністю громадян і релігій відстоює також рівність націй і національностей. Тому ви, німецькі співгромадяни, будьте спокійні за свою релігію, мову і національність. Русини не бажають вважатися великими за рахунок пригноблення громадян іншого племені. Вони не хочуть перетворювати одні національності на поживу для інших. Вони не хочуть піднімати свою мову до рівня винятково привілейованої у спільній державі. Навпаки, їхнім девізом є свобода, рівність і братерство всіх націй, усіх національностей, усіх мов. Тому, німецькі співгромадяни, подайте нам руку для здійснення цієї гуманної ідеї. Наша мета — право. Правом ми будемо керуватися у своїх заходах, правом для нас і для усіх наших співгромадян.»

У такому самому дусі були складені численні статті на цю тему, які з ініціативи Головної Руської Ради надсилалися до європейської преси. Офіційні заяви української сторони про толерантне ставлення до національних меншин та здійснювана в їх дусі політика знайшли розуміння і