Читати книгу - "Етимологія крові"

Устина, підглядаючи тихо в тоненьку шпаринку сінешніх дверей, пишалася нею, раділа потай, що має таку доньку. Але знову міркувала собі часом не без тривоги: а чи від Бога та врода у її Ликерки, а чи, може… від самого сатани. Тоді швидко хрестилася, і важкі думки враз покидали її. Ясна річ, що від Бога. А тоді мимохіть згадувала свої сни про Василя, все до найменших дрібниць, до найтонших відчуттів, ніби поринаючи у якусь дивну млосність, гублячи себе у дійсності. Але, спам’ятавшись по якомусь часі, знову починала хреститися, зітхаючи: «Прости, Господи». І – чекала наступних таких снів, бо жила по-справжньому тепер – лише у снах.

Однієї ночі Устині наснився Дмитрик – її мертвий синочок. Ніби він був уже майже парубком, багато і не по-тутешньому вбраним – у чорному шкіряному кептарику, обшитому золотом, у такій шапці, як носили отамани Запорізького війська, в широких синіх шароварах, на ногах – нові червоні сап’янці, аж блищать. Ніби підійшов до матері і попросив, щоб та благословила його на весілля. «Хто ж твоя наречена, синку?» – запитала Устина здивовано (чи не замолодий її син для одруження?). «Ликера, мамо, моя молодша сестра – моя наречена», – сказав Дмитро. «Не віддам я тобі Ликери – нізащо в світі! – розгнівалася тоді Устина. – Не бути вам з нею чоловіком і жінкою, бо ви – брат і сестра!» І зник по тих словах, засмучений материною відмовою, Дмитрик і більше не з’являвся. А потім знову наснився Василь. Цього разу він цілував уві сні розпечене лоно Устини, – аж, здалося, прокинулася від власного стогону. Скочила з ліжка і побігла до кутка з образами – просити Господа, аби змилувався над нею, грішною, аби не відбирав у неї молодшої донечки-красуні, Ликерки, аби дав їй здоров’я і щасливої долі, і многая-многая літа… аж заспівала перед іконами… А ще… стала просити Господа… щоб здійснив нарешті її сон…

Взимку в Галинки народилася донечка. Олюнею назвали. Микола, чоловік її, влаштувався в лісництво. Тепер мав повноцінну сім’ю – пишався тим.

Устина полюбила онучку від самого народження, натішитися нею не могла. Приходила до Галини і милувалася тихо малою – коли та спала, коли плакала, коли вередувала, коли рученята тягнула, коли так по-дорослому на бабцю дивилася.

Устина відволікалася цим на якийсь час… від нав’язливих думок про чорнявого красеня із Горностайполя… Всю любов малій віддавала.

Але сни Устину таки не залишали. Все дужче і дужче вкорінювався у неї образ Василечка. Так, ніби він ночами її переслідував. Уже більше року минуло… Наче поробка якась їй на того трунаря була. Чим далі – тим гірше.

Ликерка стала помічати: її мати, час від часу, зникає кудись ночами, приходить під ранок і світиться вся загадково, і спати не лягає. Якісь зміни у ній відбуваються, щось не так, як було раніше, а запитати – чомусь не наважувалася, більше того – боятися почала Ликерка своєї матері, а тому намагалася раніше втекти з дому, гуляла допізна, приходила, роздягалася, розплітала густу косу і хутчій стрибала в ліжко, промовляючи подумки «Отченаш» і хрестячись уже під ковдрою.

А Устина бігала тим часом через ліс у сусіднє село Медвин – до старої ворожки, щоб та підказала їй, навчила, що робити треба, коли сни такі сняться і коли бажає вона їхнього сповнення. А по тому, терпляче слухаючи всі настанови, бігла в Горностайполь, робила те і те – все чисто, як говорила стара відьма. Не пропускала нічого. І – ні на кого не зважала. У сильній любові до чоловіка жінка часто губить саму себе. Так сталося і з Устиною.

На Великдень того року вона не ходила до церкви – була нечистою, а вже аж через тиждень, на поминальний день, замовила панахиду за упокій душі Тараса і пішла разом з Ликеркою на чоловікову могилу. На кладовищі було до непристойного сонячно й гамірно. Христосалися між собою далекі родичі та давні знайомі, які несподівано зустрілися тут, серед могил, сміялися, жартували і плакали – та все про своє, земне, ніби зовсім забули, що тут – царство не живих, а мертвих. Ликерка вкотре дивувалася мовчки цим людям. І подумала раптом, дивлячись на хрести й могильні насипи, вкриті крученим мохом, біло-рожевими маргаритками і в’юнким барвінком, ось про таке подумала: коли мертве тіло довго лежить у землі, воно гниє і висихає, певно, гниють і дошки в труні. Тобто дерево і людська шкіра розчиняються, стають землею. Залишаються самі черепи і кістки – вони міцні, не гниють. А от кров – куди дівається кров? Мабуть, теж перетікає разом з покійником у землю… Аж здригнулася від такої моторошної думки. Це ж, виходить, коли вони викопують картоплі і моркву, чи буряки, чи корінь хрону, коли готують це все і їдять, то разом випивають і чиюсь кров, а тоді носять ту кров у собі – наче власну… Адже, хто зна, може, і там, де їхнє поле і де город, і навіть – де їхня хата, колись давно – теж були могили… Все жахливіше ставало від таких думок Ликерці, аж мати помітила, що донька зблідла.

– Що сталося, доню?

– Нічого… просто… болить внизу живота, – сказала й одразу ж відчула, як по ногах повільно потекли тонесенькі цівочки теплої дівочої крові, отак просто – на царство мертвих. Але не злякалася – вже давно була дівчиною.

А от Устина злякалася – ніколи таким блідим не бачила доньчине обличчя…

До їхньої хати почав ходити горностайпольський трунар, дядько Василь. Приходив пізно і тихо – аби менше бачили у Страхоліссі. І швидко йшов назад. Ликерка зіштовхувалася з ним кілька разів на порозі, але не знала, чого йому треба від її мами, бо, як тільки з’являвся, Устина сама просила доньку, щоб та швидше йшла до подруг.

Але одного разу, коли Ликерка вже от-от мала вискочити з хати, побачивши на порозі маминого гостя, той, не приховуючи свого зачарування страхоліською красунею, сам попросив, щоб вона лишилася з ними на вечерю. Видно було, як сильно це не сподобалося Устині, але мусила терпіти – заради власного ж щастя. Зціпивши вуста, накрила на стіл святкову скатертину, покраяла свіжу хлібину, винесла з погреба пляшку горіхової горілки, тарілку з