Читати книгу - "Квіти на снігу"

і мовчиш. Мовчи. І дивися на картину. Казав мені той старий евенк, що коли довго дивитися на сопки, то можна зцілитися. Дивний евенк. Приїжджав верхи на олені з бубном за плечима, і завжди так несподівано, наче він дух тайговий, що мандрував між видимим і невидимим світами, виринаючи то в одному, то в другому.

Називав себе «білим» шаманом і нащадком Бомбогора. Чула про такого? Був колись, здається, у сімнадцятому столітті, вождь Бомбогор, він очолював евенкійські племена, які боролися за свої права й незалежність. Розповідав про білого Ворона, який розфарбував увесь світ, а сам став чорним; про Світову ріку, що тече з верхнього світу в нижній; про звіра, який вмирає й воскресає. А ще – про стійбище на озері Єромо, де він народився. І як у тайзі зустрівся віч-на-віч із ведмедем, але той його не зачепив, бо ж ведмідь – то заступник шамана. І як на Чукотці спіймав тюленя. Найбільше ж говорив про сопки – що не може без них, сняться вони йому, заради них на Колиму вертається. Восени, коли палають сопки золотим вогнем, сідає він на свого оленя й у супроводі двох білих псів приїжджає до них.

Іноді цілий день міг отак сидіти й дивитися, дивитися, дивитися… Казав, камлає. Камлання – це встановлення зв’язку шамана з надприродною силою, магія спілкування з природою. У такі дні від нього, бувало, і слова не почуєш. Звали його Аліт. А скільки йому років було, навіть він сам не знав. Мені чомусь здавалося, що Аліт від сотворіння світу кочує тайгою й тундрою, видимими й невидимими світами, Світовою рікою… Вічний кочівник. Вічний евенк, який любив усе на світі. Усе, крім рудні. Казав, зло на його землі почалося, як ті копальні з’явилися, як приїхали чужі люди й стали золото шукати. Бо не те люди шукають. І не там.

Ти дивися, дивися! Бачиш, яка гарна Колима! Бачиш яка!.. А будь вона…

Я знав, що мене доправляють на рудню «Сєвєровостокзолота» МПЦ СРСР. На цій колимській копальні мені присудили прожити ще десять років. У те, що я їх справді проживу, не вірив ніхто, насамперед ті, хто вибрав мені це місце спецпоселення після табірної зони.

Я уявлення не мав, яка вона, Колима. Коли гвинтокрил перед приземленням закружляв, а тоді почав спускатися, там, унизу, на землі, щось наче спалахнуло під осіннім сонцем. Я подумав, що то золота руда. Але якби золото лежало отак-от на поверхні, то навіщо б тоді рили ті кляті копальні, у які ще з часів царату почали заганяти приречених? А може, то внизу рудіє пожежа, у яку мене зараз викинуть із холодного черева цього пошарпаного гвинтокрила?

Виявилося, то мідно золотіли модрини. А в мене перед очима жовто пливли кола, як відблиски модринового марева. Гидко піднуджувало. Мабуть, через голод. Я з’їв свою останню суху пайку – кусень черствого хліба впереміш із тирсою й хвіст гнилої прив’яленої рибини – ще за два дні до Магадана, куди мене доправили етапом. І ось іще кілька годин цього калатання в повітрі, цього зависання між хмарами й лісотундрою. Нарешті земля. Нарешті. Ступив на неї правою ногою, зціпивши зуби, підтягнув ліву, закинув на спину наплічника з книжками та зміною білизни.

– Туди! – показав короткопалою долонею конвоїр, що ледь діставав мені до плеча. – Ні, здається, туди.

– Та куди не підемо, то на якусь рудню потрапимо, – сказав я, ледве стримуючи блювоту. – Хіба тут є ще щось, крім них…

– Ох які ми умні-розумні! Розпатякався, зеку. Думаєш, на курорт після табору приїхав? Полазиш тут кротом місяць-другий – захочеш гопки скакати назад до табору. Та тут здоров’яки вільнонаймані за півроку копита відкидають, а ти… Самі ребра й шкіра. Тобі давно не місце на цьому світі. Ну, ать-два, мать твою. Зараз начальство, адміністрація то єсть, тебе оприділить.

Начальство рудні імені Олександра Матросова оприділило мене, доправленого на Колиму для спецпоселення з Мордовського табору, прохідником підземної ділянки – закладати вибухівку для підривних робіт, перевіряти ходи, у яких іще тільки збиралися добувати руду.

Перший спуск у шахту. На-гора бригада вільнонайманих: слов’яни, грузини, прибалти, навіть кілька якутів… На обвітрених, карбованих морозами й рудим порохом чоловічих обличчях легко читається стаж їхнього перебування на цьому каторжному промислі. Хтось іще тільки почав втрачати рум’янець і молоду свіжість шкіри – отже, нещодавно потрапив сюди, певно, проштрафився добряче й вибрав копальні Колими замість тюрми. А хтось уже так наковтався того важкого пороху рудні, що ось-ось поповнить розряд силікозників[6] – кандидатів у смертники. Розглядають мене, як ведмедя в цирку.

– Ди-но, ди-но, Василю, який довготелесий, та ще й шкутильгає! Хіба ж таких можна в шахту? Та він же більше тижня не витримає! – щиро дивується круглолиций веснянкуватий хлопчина з наївними очима селюка.

– Тримай язика за зубами, – суворо наказує старший, мабуть, бригадир. – І зарубайте на своїх носах усі: до цього політічеського ні на крок. Нєльзя! Даже якби він здихав… Ми бригада комуністічєского труда. Хтось один проштрафиться – усім прогресивку знімуть. І званіє ударників тю-тю…

Веснянкуватий хлопчина винувато відводить співчутливий погляд від мене. Хтось опускає очі. Хтось дурнувато сміється:

– А на хрєна він нам, щоб ми до нього підходили! Нас політіка не касається! Ми рабочіє.

– Це не просто політічєській – він іще й погані стішки пише, – суворо кидає мені в спину бригадир голосом посвяченого в начальницькі таємниці, недоступні простим смертним.

Я працював уже п’ятий місяць. Стиснувши зуби, тягнув за собою безпалу ліву ногу, пробирався темними штреками, закладав вибухівку. Знав, що