Читати книгу - "Ru"

Проте, американська мрія не покидає нас навіть після її досягнення, як той живець чи наріст. Коли я вперше — високі підбори, спідниця-олівець і течка для паперів — прийшла у в’єтнамський ресторан-школу для знедолених дітей у Ханої, молодий офіціант мого столу ніяк не міг втямити, чому я розмовляю з ним по-в’єтнамськи. Спершу я подумала, що він не вловлює мій південний акцент. Та під кінець трапези він щиросердно пояснив, що я затовста, щоб бути в’єтнамкою.

Я переклала його зауваження своїм патронам, які досі з цього сміються. Пізніше я зрозуміла, що він мав на увазі не мої сорок п’ять кілограмів, а ту американську мрію, яка зробила мене неповороткою, відгодувала, обтяжила. Ця американська мрія надала моєму голосові впевненості, рухам — рішучості, бажанням — точності, ході — швидкості, а погляду — сили. Завдяки американській мрії я вірю, що можу мати геть усе, можу їхати в авто з шофером і водночас вимірювати вагу гарбузів, що їх на заіржавілому велосипеді везе жінка, якій піт заливає очі; можу танцювати в такому самому ритмі, що й дівчата, які вихитують стегнами в барі, щоб задурманити чоловіків, чиї гаманці набиті американськими доларами; можу жити на своїй великій віллі людини, яка працює за кордоном, і проводжати босоногих дітей до самісінької школи, яка розміщена просто на тротуарі, на перехресті двох вулиць.

Але той юний офіціант нагадав мені, що я не можу мати геть усе, що вже не маю права заявляти, що я в’єтнамка, бо втратила їхню вразливість, їхню невпевненість, їхні страхи. Він мав рацію, коли мене осмикнув.

У той самий період мій патрон вирізав із монреальської газети статтю, в якій згадувалося, що «квебекська нація» була кавказькою, через що мої вузькі очі автоматично відносили мене в окрему категорію, навіть якщо Квебек і дав мені американську мрію, навіть якщо він і виколисував мене впродовж тридцяти років. Тож кого любити? Нікого чи кожного? Я вибрала любов до всіх, ні до кого не належачи. І вирішила любити пана з Сен-Фелісьєна, який по-англійськи попросив із ним потанцювати: «Follow the guy»[6], — сказав він мені. Люблю також рикшу з Дананга, який поцікавився, скільки мені платять за ескорт мого «білого» чоловіка. А ще я частенько згадую продавчиню тофу по п’ять сотень за шматочок, яка, сидячи на землі в якомусь закутку ханойського ринку, розповідала сусідкам, що я — японка й успішно вивчаю в’єтнамську.

Вона мала рацію. Мені довелося по-новому вивчати рідну мову, яку покинула надто рано. У будь-якому разі, я справді не опанувала її повністю, бо, коли народилася, країна була розділена надвоє. Я походжу зі Сходу, значить ніколи не чула, як розмовляють люди з Півночі, доки не повернулась у рідний край. Так само до об’єднання люди з Півночі ніколи не чули розмови людей зі Сходу. Як і в Канаді, В’єтнам також має свої дві самотності. Мова північних в’єтнамців розвивалася згідно з суспільно-політичною й економічною ситуацією моменту, створюючи слова, щоб описати, як за допомогою встановленого на даху кулемета збити літак, а за допомогою солей глутамату прискорити згортання крові, як виявити сховища, коли починають вити сирени. упродовж цього часу південна мова створила слова, щоб передати відчуття бульбашок кока-коли на язиці, терміни, щоб назвати шпигунів, повстанців, прихильників комуністів на південних вулицях, імена, щоб означити дітей, які народились у чортові ночі GI[7].

Саме завдяки GI дядько Шість зміг заплатити за перевезення себе, дружини, тітки Шість і їхньої зовсім крихітної донечки на тому самому кораблі, якими прямували й ми. Батьки цього дядька розбагатіли завдяки льодові. Американські солдати купували його цілими блоками метр завдовжки і двадцять сантиметрів завтовшки і завширшки, які клали під ліжко. Вони потребували трішки прохолоди після того, як тижнями пітніли зі страху у в’єтнамських джунглях. Хотіли, щоб люди їх потішили, проте не бажали відчувати жар ні власних тіл, ні найнятих на певний час жінок. Прагнули відчути свіжий потік повітря з Вермонту чи Монтани. Потребували опинитись у свіжості, щоб бодай на мить відкинути підозру, що кожне дитя, яке торкнулося волосинок на руці, ховає в руці гранату. Потребували холоду, щоб не піддатися всім тим пухким губам, які бурмотіли фальшиві слова кохання в самісіньке вухо, щоб вигнати відтіля крики товаришів з понівеченим тілом. Потребували бути холодними, щоб покинути жінок, які носили їхню дитину, і ніколи сюди не повернутися, так і не назвавши свого прізвища.

Більшість дітей GI стали сиротами й безпритульними і зазнавали огуди через професію як матері, так і батька. Вони були прихованим обличчям війни. Минуло тридцять років після від’їзду останнього GI, Сполучені Штати Америки повернулись у В’єтнам замість своїх солдатів, щоб забрати цих поранених дітей. Вони надали їм зовсім нової ідентичності, намагаючися зітерти ту, яка їх опорочила. Чимала кількість тих дітей уперше має адресу, помешкання, повноцінне життя. Утім, дехто виявився нездатним дати раду такому багатству.

Одного дня, як перекладач для нью-йоркської поліції, я мала зустріч із дівчиною, яка колись належала до таких дітей, а нині стала дорослою. Вона була мотною і вешталася вулицями Бронкса. На Мангеттен дісталась автобусом, однак назвати місце, з якого він приїхав, не могла. Сподівалася, що автобус привезе її до звичного ліжка з картонної коробки, що стоїть якраз перед поштою в Сайгоні. Дівчина наполягала на тому, що вона в’єтнамка. Навіть якщо в неї шкіра кольору кави з молоком, густе кучеряве волосся, африканська кров й глибокі шрами, вона в’єтнамка, тільки в’єтнамка, повторювала вона без упину. І благала мене перекласти поліцейському її бажання повернутися в рідні джунглі. Але поліцейський міг відпустити її тільки в джунглі Бронкса. Якби я могла, то попросила б пригорнутися до мене. Якби могла, зітерла б усі сліди від нечистих рук на її тілі.